Скарлет була ошелешена його пристрастю. Вона намагалася уявити, що сталося б, якби вона не була поруч, коли англійці прийшли до будинку дядька Денієла? Що якби грошей не стало й Кет була голодна? Що якби англійські солдати справді були як янкі й відібрали б її худобу та спалили поля, які зеленіли на її очах?
Скарлет знала, що таке бути беззахисною перед армією. Їй відоме було відчуття голоду. То були спогади, які жодне золото не могло стерти з пам'яті.
— Чим я можу допомогти? — запитала вона Колума. Він боровся за Ірландію; Ірландія — дім її народу, її дитини.
68
Дружина капітана корабля була гладкою жінкою з червоним обличчям. Вона поглянула на Кет і одразу простягла до неї руки.
— Вона до мене піде?
Кет потягнулася до неї у відповідь. Скарлет була певна, що дівчинку зацікавили окуляри, які звисали на ланцюжку із шиї жінки, проте змовчала. Вона була втішена, що Кет задоволена, а дружині капітана тільки цього й потрібно було.
— Яка ж вона красуня — ні, маленька, це одягають на носа, а не тягнуть до рота — а шкіра яка смаглява. Її батько іспанець?
Скарлет подумала швидко.
— Її бабуся, — відмовила вона.
— Чудово, — вона забрала з рук Кет окуляри і дала їй натомість печиво. — У мене вже четверо онуків, і це найкраща річ у світі. Я стала ходити у море з капітаном, коли діти виросли, бо не могла жити в порожньому будинку. Але тепер я маю задоволення бавити онуків. Після Саванни ми зайдемо до Філадельфії, і я пробуду там два дні з дочкою та її двома дітьми.
«Вона заговорить мене до смерті, — подумала Скарлет, — а ми ще й із затоки не вийшли. Я цього два тижні не витримаю».
Дуже скоро Скарлет зрозуміла, що даремно хвилювалася. Дружина капітана настільки часто повторювала те ж саме, що Скарлет треба було хіба кивати і вставляти «О Господи!», можна було навіть не слухати. А ще ця жінка дуже добре вправлялася з Кет, отож вона могла прогулюватися на палубі й не хвилюватися за маленьку.
Їй найкраще думалося, коли в обличчя дув солоний вітер. Здебільшого Скарлет планувала. Справ було багато. Потрібно було знайти покупця крамниці. А тоді взятися за будинок на Пічтрі-стрит. Рет платив за нього, проте було б дурницею тримати його пусткою, якщо вона ніколи більше туди не повернеться...
Отож, вона продасть будинок на Пічтрі-стрит і крамницю. І салун. Це було найгірше. Салун приносив хороший дохід, із ним ніколи не було клопоту. Однак Скарлет вирішила розпрощатися з Атлантою, а це передбачало продаж салуну також.
Що робити з будинками, які вона будувала? Про це Скарлет взагалі нічого не знала. Вона мусила перевірити й упевнитись, що будівельник досі використовує пиломатеріали Ешлі...
Треба було також переконатися, що в Ешлі все гаразд. І в Бо. Вона ж обіцяла Мелані.
А тоді, розібравшись зі справами в Атланті, Скарлет поїде до Тари. Щойно Вейд та Ела дізнаються, що їдуть із нею додому, то з нетерпінням чекатимуть подорожі; несправедливо буде змушувати їх мучитись у чеканні. Прощання з Тарою буде найважчим з усього, що вона має зробити. Що швидше, то краще тоді не так сильно болітиме. Як же вона хотіла побачити Тару!
Корабель увійшов у гирло Саванни, до міста лишалися лічені милі, проте здавалося, що вони тяглися безкінечно. Каналом корабель довелося тягти паровим буксиром. Скарлет нетерпляче ходила з одного кінця палуби в інший, тримаючи на руках Кет і намагаючись насолодитися реакцією маленької донечки на птахів, які стрімко злітали. Вони вже так близько. Чому не можна просто дістатися туди? Скарлет хотіла побачити Америку, почути її голос.
Нарешті замаячило місто й доки.
— Ти лише послухай, Кет, співають. То пісні чорношкірих. Ми на півдні. Відчуваєш тепло сонця? Воно світитиме ще багато днів. Люба моя дитинко, Кет, твоя матуся вдома.
У кухні Морін нічого не змінилося, все було по-старому. Родина також не змінилася. У ній панувала та сама любов. Той самий кагал дітей О'Гарів. Патриція народила хлопчика, якому тепер був уже майже рік. Кеті була при надії. Кет одразу звикла до денного ритму трьох будинків. Вона з цікавістю розглядала інших дітей, смикала їх за волосся й дозволяла їм робити те саме. Кет стала однією з них.
Скарлет мучили ревнощі. «Вона за мною зовсім не скучатиме, а мені складно її залишати, хоч мушу. Занадто багато людей в Атланті знайомі з Ретом, тож можуть розповісти про доньку. Якщо він спробує забрати у мене Кет, я його вб'ю. Я ніяк не можу взяти її з собою. Вибору немає. Що раніше я поїду, то швидше повернуся назад. І ще привезу їй братика й сестричку».