Вона відправила телеграму дядькові Генрі Гамільтону на роботу і ще одну для Пенсі на Пічтрі-стрит, відтак 12 травня сіла на поїзд до Атланти. Скарлет була схвильована і знервована. Її так довго не було в Атланті, і статися могло все, що завгодно. Не варто цим перейматися, скоро все буде відомо. А зараз вона просто насолоджуватиметься теплим сонцем Джорджії та своїм гарним одягом. На кораблі вона мусила носити чорне траурне вбрання, але, тепер зодягла сукню з ірландського світло-зелевого льону.
На жаль, Скарлет забула, які брудні американські поїзди. Дуже скоро плювальниці в обох кінцях вагона були вкриті смердючим тютюновим соком. Вони ще не проїхали двадцяти миль, а прохід перетворився на пастку з купи сміття. Чоловік напідпитку прошкандибав повз Скарлет, і вона усвідомила, що самій подорожувати не варто. І справді, будь-хто міг прибрати її валізку й сісти поруч. В Ірландії все набагато краще. Якщо перший клас, то це перший клас. У невеличкому купе тобі ніхто не заважатиме. Скарлет розгорнула газету, наче щит, перед собою. Її красиве вбрання вже було зім'яте і запилюжене.
Гамір на вокзалі Атланти й відважні водії-крикуни у вихорі люду Файв-Поінтс змусили серце Скарлет битися в шаленому ритмі, й вона одразу забула про бруд поїзда. Тут усе живе, жваве і змінюється повсякчас. З'явилися нові будинки, яких Скарлет іще не бачила, на крамницях висіли нові таблички з назвами; тут панували шум, поспіх і тиснява.
Скарлет із цікавістю визирала у вікно екіпажу, розглядаючи будинки на Пічтрі-стрит, визначаючи для себе їхніх власників, помічаючи ознаки настання кращих часів. На будинку Мерівезерів новий дах, Мідси пофарбували свій дім. Тепер усе виглядало кращим і не таким зношеним, як тоді, коди вона поїхала геть півтора року тому.
А ось і її будинок!
«Ой, щось я не пригадую, щоб він був такий залюднений. Двору майже й не видно зовсім. Він завжди стояв так близько до вулиці? Заради бога, що за дурниці. Мені яка різниця? Я ж вирішила його продати».
Зараз не час продавати будинки, казав дядько Гамільтон. Зараз депресія, торгівля усюди йде погано. Найскладнішим ринком з усіх був ринок нерухомості, а найскладніше на ринку нерухомості було продати такі великі будинки. Люди переїжджали в менше житло, не більше.
Невеличкі будинки, як ті, що вона зараз будує на околиці міста, продавалися швидше, ніж їх устигали будувати. Там вона багато заробляла. Навіщо вона взагалі надумала його продавати? То більше, що будинок їй нічого не коштував. Рет і так сплачував усі рахунки й залишав гроші.
«Він дивиться так, ніби від мене смердить абощо, — подумала Скарлет. — Він звинувачує мене в розлученні». Якусь мить вона намагалася протестувати, розповідаючи свою частину історії й оповідаючи, що насправді сталося. Дядько Генрі був єдиним, хто залишився на її боці, без нього жодна жила душа в Атланті не подивилася б на неї.
Проте це не мало значення. У неї в голові спалахнула ідея, наче римська свічка. «Думка дядька Генрі Гамільтона про мене така ж хибна, як в інших жителів Атланти. Я не така, як вони, і не хочу такою бути. Я інша, я — це я. Я — справжня О'Гара».
— Якщо не хочете морочитися з продажем мого майна, то так і скажіть, я не змушую, — мовила вона. В її поводженні була проста гідність.
— Я вже старий, Скарлет. Тобі краще було б найняти молодого юриста.
Скарлет піднялася з крісла, простягнула руку й усміхнулася, захоплюючись дядьком. Лише коли вона пішла, Генрі Гамільтон знайшов слова, щоб описати зміни в її поведінці: «Скарлет подорослішала. Вона більше не називає мене “дядьком Генрі”».
— Місіс Батлер вдома?
Скарлет одразу впізнала голос Ешлі. Вона поспішила з вітальні до коридору; швидким порухом руки відпустила служницю, яка відчиняла двері.
— Ешлі, дорогий, я така рада тебе бачити! — Скарлет простягла до нього обидві руки.
Він узяв її руки в свої, поглянувши на неї.
— Скарлет, ти гарна як ніколи. Заморський клімат добре впливає на тебе. Розповідай: де була, що робила. Дядько Генрі казав, що ти подалася до Саванни, а тоді ми загубили зв'язок. Усі гадали, де ти.
«Не сумніваюся, що гадали. Особливо ота гадюка — твоя сестра», — подумала Скарлет.
— Заходь, сідай, — сказала вона. — Так хочу почути всі новини, аж умираю. Служниця тупцювала на місці. Проходячи повз, Скарлет сказала їй тихо: — Принеси нам кави й тістечок.
Скарлет пройшла до вітальні, присіла з одного боку канапи й указала на місце поруч.