Скарлет усміхнулася. Як же він стане в нагоді у Баллігарі, як йому там сподобається. Вроджений фермер, вона б ніколи й не подумала. Мабуть, вдався у тата. Шкіряний мішечок нагрівся в неї на колінах.
— Нашій Марті вже сім, а Джейн, найменшій, минулого вересня виповнилося два. Сьюлін минулого року втратила дитину, мала бути ще одна дівчинка.
— О Вілле, я співчуваю.
— Ми вирішили більше дітей не заводити, — відказав Вілл. — Так порадив лікар, у Сьюлін вже здоров'я не те. У нас троє прекрасних здорових дочок, далеко не всім так щастить. Звісно, мені би хотілося сина, як і будь-якому чоловікові, але я не скаржуся. Крім того, Вейд мені за сина, про такого сина тільки й мріяти можна. Він добрий хлопчина, Скарлет.
Скарлет було приємно це чути. Хоч і дивно. Вілл має рацію, вона не впізнає Вейда, якщо він такий, як Вілл тут розписує. Скарлет пам'ятала його боягузливим, переляканим, блідим і дрібним хлопчиною.
— Я його так люблю, що погодився з тобою про нього поговорити, хоча зазвичай і не пхаю носа у чужі справи. Він завжди троха боявся тебе, Скарлет, ти сама знаєш. Менше з тим, він би хтів, щоби я тобі передав: далі вчитися він не хоче. Школу оцього місяця він скінчив, а більше по закону й не мусить.
Скарлет похитала головою.
— Ні, Вілле. Можеш так йому і переказати, або я сама скажу. Його батько закінчив університет, і Вейд також піде в університет. Не ображайся, Вілле, але без освіти далеко не зайдеш.
— Не ображаюся. Чого б це? Але думаю, ти помиляєшся. Вейд уміє читати, писати і рахувати, наскільки треба у фермерській справі. Саме цього він хоче. Стати фермером. У Тарі, якщо точніше. Він каже, його дід підняв Тару, маючи не більше освіти, ніж зараз у Вейда, і він не розуміє, нащо йому більше. Він не такий як я, Скарлет. Дідько, я ледве вмію поставити підпис. Він чотири роки відівчився у дорогій школі в Атланті, ще три відсидів за партою тут і нахапався знань на полі. Він знає все, що треба знати сільському хлопцю. Це про нього, Скарлет, він — сільський хлопчина, йому так добре. Не хочу, щоби ти зробила його нещасним.
Скарлет скинулася. Що той Вілл Бентін собі думає? Вона Вейдова мати, вона знає, як йому буде краще.
— А раз ти вже й так розгнівалася, то я докажу, — продовжив Він у повільній. протяжній манері джорджіанської білої босоти. Він дивився прямо перед собою на курявисту червону дорогу. — В окружному суді мені показали нові папери на Тару. Виходить, що ти добулася третини Керрін. Не знаю, що ти собі думаєш, і не питаюся. Але скажу— тобі одне. Якщо хтось прийде забирати у мене Тару, розмахуючи якимись паперами, стріну їх перед домом з гвинтівкою.
— Вілле, на всіх Бібліях присягаю, нічого я не збираюся робити з Тарою, — Скарлет була вдячна, що то правда.
Гугнявий і тихий протяжний говір Вілла звучав страшніше за надривний крик.
— Радий то чути. Я думаю, Тара має лишитися Вейдові. Він єдиний онук твого батька, а земля має зоставатися в родині. Сподіваюся, Вейда ти лишиш тут, Скарлет. Він буде мені за сина і за підмогу, як і тепер. Ти, звісно, роби як знаєш. Ти так завжди чинила Я дав Вейдові слово, що з тобою переговорю, і я тобі все сказав. На цьому — облишмо, якщо ти не проти. Я сказав усе, що мав сказати.
— Я подумаю, — пообіцяла Скарлет.
Фургон скріпив по знайомій дорозі, і Скарлет зауважила, що земля обабіч, яку вона пам'ятала доглянутими полями, здичавіла й позаростала чагарниками і грубими бур'янами. Їй від цього хотілося плакати. Вілл помітив, як опустилися її плечі і кутики вуст.
— Де ти була ні кілька років, Скарлет? Якби не Керрін, ми би взагалі не знали, де ти поділася, а потім і вона втратила твій слід.
Скарлет видушила з себе усмішку.
— У мене були пригоди, Вілле, я багато подорожувала. Відвідала родичів з боку батька Дехто з них живе у Саванні, наймиліші у світі люди. Довго у них гостювала А потім поїхала в Ірландію, познайомитися з рештою. Ти й не уявляєш, скільки в світі О'Гарів.
Її горло давили сльози. Вона притиснула шкіряний мішечок до грудей.
— Вілле, я щось привезла для тата Вілле, висадиш мене на кладовищі? Скажеш, щоби мене там ніхто не потривожив?
— Аякже.
Скарлет стояла на колінах на залитому сонцем кладовищі перед могилою Джералда О'Гари. Чорна ірландська земля посипалася крізь її пальці, мішаючись із червоною глиною Джорджії.
— Ет, тату, — на ірландський манер зітхнула вона, — гарне то місце, графство Міт. Тебе там добре пам'ятають, тату, всі пам'ятають. Я й не знала, тату, пробач мені. Не знала, що ми з тобою мали пишно прощатися, щоби всі розказували байки про те, як ти ще був хлопчиком.