Скарлет шматок тосту застряг у горлі, як камінь, Позолочений годинник на столі рахував хвилини. Голосно цокотіла стрілка. Через півгодини Скарлет не витримала і скочила на ноги.
— Я вийду, Брайді, а ти звідси ні кроку. Відкрий ілюмінатори, обмахуйся пальмовим віялом, але ви з Кет лишаєтеся у замкненій каюті, хоч би як спекотно тут було. Замовляй будь-яку їжу й напої.
— А ти куди, Скарлет?
— Яка різниця? Повернуся до відправлення корабля.
Екскурсійний човен виявився невеликим пароплавом із яскравими, помальованими у червоне, блакитне та біле задніми гребними колесами. Золотими літерами виблискувала назва — «Абрагам Лінкольн». Скарлет дуже добре запам'ятала цей пароплав, коли він колись проходив повз Данмор Лендінґ.
У липні мало хто наважувався їхати на південь, на пароплаві набралося не більше десятка пасажирів. Скарлет сиділа на верхній палубі під навісом, обмахувалася віялом і проклинала ранкову сукню за довгі рукави та високу горловину, які так парили тіло в південній спеці.
Чоловік у високому червоно-білому смугастому циліндрі викрикував у мегафон екскурсійні пояснення. Щодалі, то сильніше це дратувало Скарлет.
«Глянути тільки на цих щокатих янкі, — думала вона з ненавистю, — з яким захватом слухають. Жорстокі рабовласники, чесне слово! Продавали в рабство на південь, чесне слово! Ми наших чорнюків любили, як рідних, це ще питання, хто там був чиїм. “Хатина дядька Тома”. Дур-ни-ці! Жодна гідна людина ніколи не читатиме таке сміття».
Вона пошкодувала, що піддалася пориву і поїхала на екскурсію. Нічого хорошого з цього не вийде. Ця подорож уже її засмутила, а вони ще навіть не вийшли з гавані в річку Ешлі.
* * *
На щастя, коментатор не мав більше що сказати, і довгий час єдиним звуком лишався перестук поршнів двигуна і плюскіт води на гребних колесах. По обидва боки річка поросла золотисто-зеленим очеретом, на берегах уздовж русла розкинулися порослі мохом дуби. Над очеретом хмарилася мошва, між неї снували бабки, раз по раз якась рибина вискакувала із води і зі сплеском падала назад. Скарлет сиділа тихо, оддалік від решти пасажирів, і леліяла свою ненависть. Плантація Рета лежала в руїнах, а він нічого не робив для її порятунку. Камелії! В Баллігарі, де спочатку буяли чагарники, зараз у Скарлет були сотні акрів пшениці. Вона відбудувала ціле місто, поки Рет сидів у кріслі і дивився на почорнілі від вогню комини.
«Саме тому я сюди і приїхала», — сказала собі вона. Приємно буде порівняти, наскільки вона його випередила. Скарлет напружувалася перед кожним вигином річки, перед кожним поворотом, і розслаблялася, лише коли пароплав його оминав, а Ретів будинок усе не з'являвся.
Вона і забула про Ешлі Бероні. Великий цегляний будинок Джулії Ешлі здавався величним і неприступним посеред непоказного травника.
— Це єдина плантація, яку не знищили героїчні сили союзної армії, — прокричав чоловік у безглуздому капелюсі. — Добре серце командира не могло дозволити, щоби так вчинили зі слабкою старою дівою, яка лежала хвора всередині.
Скарлет розсміялася вголос. «Слабка стара діва», та чесне слово! Міс Джулія би його до гикавки залякала. Інші пасажири зацікавлено на неї глянули, але Скарлет і не помітила їхніх поглядів. Маєток Рета мав бути наступним...
Так, ось і фосфатна копальня. Яка вона стала велика! Просто зараз робітники вантажили добривами п'ять великих барж. Скарлет вглядалася у чоловіка під ширококрисим капелюхом, що стояв на пірсі. Це був той голодранець-солдат, вона не пам'ятала імені, щось ніби як Говкінс... байдуже, за отим поворотом, за тим великим кам'яним дубом...
З боку річки осяяні сонцем і порослі травою тераси Данмор Лендінґ скидалися на велетенські оксамитові сходи. Іскрили і мерехтіли під променями озера-метелики біля річки. Мимовільний зойк Скарлет потонув у вигуках янкі, які скупчилися довкола неї уздовж перил. Почорнілі димарі стояли на вершині терас високими вартовими, темніючи проти разюче яскравого блакитного неба. На траві поміж озер вигрівав боки алігатор. Данмор Лендінґ здавався подібним на свого власника: елегантний, надламаний, небезпечний. І недосяжний. Усі віконниці у житловому крилі, де Рет облаштував собі дім і кабінет, були наглухо зачинені.
Очі Скарлет жадібно вбирали всі подробиці, порівнюючи спогади із тим, що зараз було в неї перед очима. Розчистили набагато більше садів, усе на плантації свідчило про процвітання. Позаду будинку щось добудовували — до пароплава доносився запах сирого дерева, виднівся вершечок нового даху. Віконниці у будинку чи то полагодили, чи то справили нові. Зараз вони анітрохи не просідали і виблискували зеленою фарбою. Рет багато чого встиг за осінь і зиму.