Серед тиші і темряви, сама у величезному різьбленому ліжку, одна у чорній неосвітленій кімнаті, Скарлет думала і мріяла про неможливе й іноді схлипувала від туги.
— Кет, — чітко вимовила Кет, побачивши своє відображення у дзеркалі.
— О, дяка Богу! — вигукнула Скарлет.
Вона вже боялася, що її дитина ніколи не заговорить. Кет рідко белькотіла і агукала, як інші немовлята, а на людей, які до неї сюсюкали, дивилася з виразом цілковитого нерозуміння. Вона почала ходити у десять місяців, досить рано — Скарлет це знала, але й місяць по тому лишалася практично німа, хіба сміялася іноді вголос. «Скажи “ма-ма”», — намарно благала Скарлет.
— Скажи «ма-ма», — спробувала вона знову, коли Кет заговорила, але маленька дівчинка вирвалася з її обіймів і безстрашно почалапала по підлозі. Ходила вона ще не так вправно, як завзято.
— Маленьке самозакохане чудовисько! — гукнула Скарлет їй услід. — У всіх дітей перше слово — це «ма-ма», а не власне ім'я.
Кет спинилася. Глянула на матір з усмішкою, яку Скарлет пізніше назвала «абсолютно диявольською».
— Мама, — сказала дівчинка ніби поміж іншим.
Тоді, похитуючись на незграбних іще ноженятах, продовжила свій нетвердий шлях.
— Вона, мабуть, давно вже вміла але не хотіла, — хвалилася Скарлет отцю Флінну. — Кинула мені слово, як кістку собаці.
Старий священик миролюбно всміхався. За свої роки він наслухався багатьох гордих матерів.
— Яке свято, — люб'язно підтакнув він.
— І не одне, отче! — вигукнув Томмі Дойл, наймолодший із фермерів Баллігари. — Який ми врожай зібрали — всім урожаям врожай!
Він знову наповнив свій кухоль, налив і отцю Флінну. Можна ж чоловікові розслабитися і повеселитися на святі збору врожаю.
Скарлет також прийняла від нього кухоль портеру. Скоро почнуть виголошувати тости, і погана прикмета — не розділити з людьми бодай ковток. Після удачі, яка супроводжувала Баллігару цілий рік, вона не хотіла ризикувати і накликати нещастя.
Вздовж усієї широкої вулиці Баллігари стояли довгі, заставлені наїдками столи. Кожен стіл прикрашала в'язанка пшениці, обмотана стрічкою. За столами зібралися веселі, усміхнені люди. Це був найліпший обов'язок Справжньої О'Гари. Всі добре попрацювали, кожен по-своєму, і тепер усе населення містечка зібралося разом, щоби розділити плоди цієї роботи.
Були там і наїдки, і напої, дітям приготували солодощі й маленькі каруселі, перед недобудованим гостинним двором поставили дерев'яний поміст для танців. Обіднє сонце золотило повітря, пшениця золотилася на столах, золоте відчуття щастя повнило душу від розділеної потрави. Саме таким мало бути свято збирання врожаю.
Застукотіли кінські копита, і матері кинулися забирати з дороги малих дітей. У Скарлет серце завмерло, коли вона піде не побачила Кет, але за мить мала знайшлася на колінах у Колума, на дальньому кінці стола. Колум розмовляв із чоловіком, що сидів поруч. Кет кивала так, ніби розуміє кожне словечко. Скарлет усміхнулася. Яка у неї кумедна донечка!
На вулицю в'їхали солдати англійської міліції. Три офіцери. Їхні блискучі латунні гудзики сяяли жовтіше пшениці. Вони сповільнили коней, перейшли на ходу, і довкола столів запала тиша. Кілька містян звелися на ноги.
— Принаймні у солдат вистачило совісті не проїжджати галопом повз, здіймаючи куряву, — сказала Скарлет отцеві Флінну.
Та коли вони спинилися біля покинутої церкви, вона також замовкла.
— Як проїхати до маєтку? — спитав один із офіцерів. — Я прибув до власниці.
Скарлет підвелася.
— Я — власниця, — сказала вона і здивувалася, що з її раптово пересохлого горла взагалі вириваються звуки.
Офіцер глянув на її скуйовджене волосся, яскраве селянське вбрання і презирливо скривився.
— Дуже смішно, дівчинко, але ми тут не в ігри граємося.
У грудях Скарлет заклекотіло вже забуте почуття — дика, весела злість. Вона стала на лавку, на якій до того сиділа, і вперла руки в боки. Чужому оку вона здавалася зверхньою і зухвалою, і знала про це.
— Ніхто вас сюди не кликав, солдате, гратися в ігри абощо. Чого вам? Я — місіс О'Гара.
Другий офіцер під'їхав на кілька кроків ближче, спішився і підійшов до лавки, з якої на нього згори вниз позирала Скарлет.
— Ми привезли листа, місіс О'Гара, — він зняв капелюха, одну з білих рукавиць і передав Скарлет згорток паперу. — Гарнізон відправляє у Баллігару підрозділ для захисту маєтку.
Скарлет відчувала, як напруга, неначе буря, зріла в цей теплий, літній день. Вона розгорнула листа і повільно перечитала, двічі, тоді полегшено опустила напружені плечі. Піднявши голову, вона усміхнулася, так, щоби побачили всі люди. Тоді всі чари своєї усмішки спрямувала на офіцера, який стояв унизу.