«Ні з місця», — наказала вона собі, коли він попрямував геть. Але не змогла втриматися. Вона вибігла з прихистку намету і кинулася за ним услід.
— Рете!
Він затнувся і незграбно завмер — Рет, який завжди рухався граційно і зграбно! — і рвучко розвернувся. Якийсь незрозумілий для Скарлет вираз промайнув на його обличчі, його темні очі горіли вогнем під тінистим козирком кепки. Тоді він усміхнувся знайомо й насмішкувато.
— Тебе можна зустріти у непередбачуваних місцях, Скарлет, — сказав він.
«Він із мене сміється, нехай. Мені до всього байдуже, поки він називає мене на ім'я і стоїть поруч». Серце так сильно гупало в грудях.
— Здрастуй, Рете, — сказала вона. — Як поживаєш?
Скарлет знала, що верзе якісь дурниці, але мусила щось сказати. Рет смикнув кутиком рота.
— Досить добре, як на мерця, — протягнув він, — чи я помилився? На пристані у Чарлстоні, мені здалося, я бачив вдову.
— Ну, так. Я мусила якось пояснити. Я була неодружена, тобто, без чоловіка...
— Не виправдовуйся, Скарлет. Це тобі ніколи не вдавалося заіграшки.
— Іграшки? Ти про що?
«Він зараз глузує? Будь ласка, Рете, не кривдь мене».
— Байдуже. Що привело тебе в Ірландію? Я думав, ти в Англії.
— Чому ти так вирішив?
«Чого ми тут балакаємо про дурниці? Чому ніщо не спадає на думку? Чого я верзу нісенітниці?»
— Ти не зійшла з корабля у Бостоні.
У Скарлет серце тьохнуло. Він дізнавався, куди вона їде, йому було не байдуже, він не хотів, щоби вона зникла. Щастя наповнило її серце.
— З твого барвистого вбрання я так розумію, ти більше не оплакуєш моє сконання? — запитав Рет. — Як тобі не соромно, Скарлет, моє тіло ще у могилі не охололо.
Вона із жахом глянула на свій селянський одяг, тоді на його досконалу, пошиту на замовлення жокейську куртку і бездоганно зав'язану білу хустку. Чого вона поруч із ним вічно почувається дурепою? Чого не може бодай на нього розсердитися?
Бо вона кохає його. Вірив він у це чи ні, така була правда.
Нічого не плануючи і не зважаючи на наслідки, Скарлет підняла погляд на того, хто багато років, витканих із брехні й обману, був її чоловіком.
— Я кохаю тебе, Рете, — мовила вона з простою гідністю.
— Як тобі не щастить, Скарлет. Вічно кохаєш чужих чоловіків, — він ґречно припідняв кепку. — У мене зустріч, прошу мені вибачити, мушу йти. Прощавай.
Він розвернувся до неї спиною і пішов геть. Скарлет дивилася йому вслід, ошелешена, ніби щойно отримала ляпас.
За що? Вона нічого в нього не просила, вона піднесла йому найбільший дар, який навчилася віддавати. А він втоптав його в болото. Зробив із неї дурепу.
Ні — це вона сама виставила себе дурепою.
Якусь незмірну мить Скарлет так і стояла — яскрава маленька самотня постать поміж ярмаркового галасу і гармидеру. Тоді їй проясніло в очах, і вона побачила Рета із його другом біля іншого намету серед натовпу зацікавлених глядачів. Якийсь чоловік у твідовому костюмі тримав під вуздечку розтривоженого гнідого коня, а червонопикий торговець у картатій жилетці розмашисто ляскав у долоні знайомим жестом продавця коней. Здавалося, аж сюди долинає ляскіт, яким він заохочував Ретового друга і власника коня дійти згоди.
Ноги самі понесли її до них. Мабуть, на її шляху траплялися якісь люди, але Скарлет їх не помічала, і якимось дивом ніхто її не перепинив.
Торговець заходився речитативом, наче звершував ритуал — розмірено й гіпнотично:
— ...сто двадцять, сер, ви знаєте, що це чудова ціна, навіть за такого чудового звіра... а ви, сер, ви ж дасте двадцять п'ять, хіба не варто того, щоби привести таку благородну тварину в свої стайні... сто сорок? Звісно, ви згодитеся, джентльмен щойно погодився на двадцять п'ять, годиться і вам піти йому трохи назустріч, скажімо, спустите на сто сорок зі ста сорока двох, і ми незабаром домовимося... отже, сто сорок, бачте, який цей пан щедрий? Покажете, що і ви незгірш, правда? Дайте сто тридцять, а не сто двадцять п'ять, і ви вже майже зійшлися, скільки там тої різниці, на кухоль-другий...
Скарлет ступила всередину трикутника з власника, покупця і торговця. У її блідому обличчі над зеленою блузкою не було ні кровинки, зате очі палахкотіли, наче смарагди.
— Сто сорок, — чітко вимовила вона, перебиваючи торговця.
І поки той збентежено завмер, Скарлет плюнула на праву долоню і голосно ляснула його по руці. Тоді плюнула знову і глянула на власника. Він підняв руку, плюнув у долоню і раз, двічі вдарив з нею по руках у віковічному жесті укладеної угоди. Торговцеві лишалося тільки плюнути і зі свого боку також дати вимушену згоду.