Скарлет глянула на Ретового друга.
— Сподіваюся, ви не дуже засмутилися? — медовим тоном поцікавилася вона.
— Ну, звісно, що ні, тобто, я хотів сказати....
Рет його перебив:
— Варте, дозволь тобі представити... — він вичікувально замовк.
Скарлет на нього й не глянула.
— Місіс О'Гара, — сказала вона враженому супутникові Рета і простягнула заслинену праву руку. — Я вдова.
— Джон Морленд, — представився той і взяв її брудну долоню.
Він вклонився, поцілував їй ручку, а тоді усміхнувся, печально дивлячись у її палаючі очі.
— О, як ви, мабуть, долаєте бар'єри, місіс О'Гаро. Оце ви мене перемогли! Ви десь тут полюєте?
— Я... ем... — Боже милий, що вона наробила? Що їй сказати? Що їй робити із чистокровним мисливським конем у стайнях Баллігари? — Мушу зізнатися, містере Морленд, то була жіноча примха. Я просто мусила купити цього коня.
— Я теж так думав. Але ви мене добряче випередили, — у нього була аристократична англійська вимова. — Матиму за честь, якщо якось приєднаєтеся до мого полювання — тобто, до полювання на моїх землях. Це неподалік від Дансені, якщо ви знаєте цю частину графства.
Скарлет усміхнулася. Вона там була не так давно, на весіллі Кетлін. Не дивно, що ім'я Джона Морленда здалося їй знайомим. Вона тільки й чула, що про «сера Джона Морленда» від чоловіка Кетлін. «Він хоч і землевласник, а дуже добрий чоловік, — повторив Кевін О'Коннор із десяток разів. — Я вам казав, що він особисто в подарунок на весілля спустив мені п'ять фунтів із ренти?»
«П'ять фунтів, — подумала вона. — Яка щедрість! Від людини, яка готова у тридцять разів більше віддати за одного коня».
— Я знаю околиці Дансені, — сказала Скарлет. — Гостюю у друзів недалеко звідти. Із великим задоволенням приєднаюся до вашого полювання. Назвіть будь-який день, і я приїду.
— Наступної суботи?
Скарлет хитро всміхнулася, плюнула в долоню і простягнула руку.
— Домовилися!
Джон Морленд розсміявся, плюнув у свою і раз, двічі вдарив з нею по руках.
— Домовилися! О сьомій ранку перед початком підіймаємо першу чарку, а після полювання поснідаємо.
Вперше з того часу, як зірвала їхню угоду, Скарлет глянула на Рета. Він дивився на неї так, ніби давно не зводить погляду. У його очах грали смішинки і ще щось таке, чому вона не могла знайти назву.
— Містере Батлер, приємно було з вами зустрітися, — сказала вона ґречно й елегантно простягнула йому брудну руку.
Рет зняв рукавичку і взяв її долоню до рук.
— Місіс О'Гара, — вклонився він.
Скарлет кивнула витріщеному торговцю й усміхненому колишньому власнику коня.
— Мій конюх скоро підійде і про все домовиться, — сказала вона недбало, підібрала спідниці і витягнула пачку банкнот із підв'язки над коліном у червоно-зеленій смугастій панчосі. — Гінеї, так? — вона відрахувала всю суму в підставлену долоню.
Тоді різко розвернулася і пішла геть, тільки спідниці колихалися.
— Яка неймовірна жінка, — зауважив Джон Морленд.
Рет усміхнувся самими губами.
— Дивовижна, — погодився він.
— Колуме! Я боялася, що ти заблукав, — гукнула Скарлет, коли кузен показався із натовпу біля наметів.
— Аж ніяк, Скарлет. Я зголоднів. Ти вже їла?
— Ні, я забула.
— Гарних купила коней? Ти задоволена?
Скарлет глянула на нього згори вниз — вона сиділа на перилах манежу з бар'єрами — і розсміялася.
— Здається, я купила слона. Ти такого великого коня ще в житті не бачив. Але я мусила, не знаю, чому.
Колум поклав руку їй на плече, втішаючи. Її сміх надсадно виривався із горла, а в очах застиг біль.
73
— Кет піде гуляти, — сказав тоненький голосок.
— Ні, люба, не сьогодні. Скоро, але не сьогодні.
Скарлет відчула жахливу вразливість. Як вона могла бути такою нерозважливою? Як вона могла проігнорувати небезпеку для Кет? Дансені не так далеко, недостатньо далеко, щоб люди не знали про справжню О'Гару та її смагляву дитину. Вона вдень і вночі тримала Кет біля себе, нагорі у своїх двох кімнатах, і стурбовано поглядала на під'їзну алею.
Місіс Фітц була її посередником у всьому, що потрібно зробити, особливо в термінових справах. Кравчиня металася туди-сюди, щоб зняти мірки для верхового костюму Скарлет, чоботар пітнів як лепрекон до пізньої ночі над її чоботами, конюх тяжко працював шматами й оливою над сухим потрісканим дамським сідлом, що пролежало в комірчині тридцять років до приїзду Скарлет, а один із хлопців, найнятих на ярмарку, в якого були м'які руки і легка посадка, готував великого міцного гнідого гунтера. Коли настав світанок суботи, Скарлет була цілком готова.