«Ось і настав цей момент, — подумала вона, — тепер уже надто пізно переживати». Скарлет змістила центр ваги, навіть не задумуючись над цим, і відчула, як Півмісяць побіг швидше, іще швидше, впевнений ветеран сотень полювань. Стіна була вже позаду, а вона майже не відчула стрибка. Не дивно, що Джон Морленд так хотів Півмісяця. Скарлет голосно розсміялася. Яка різниця, що вона ніколи в житті не полювала і не сиділа в дамському сідлі вже більше п'ятнадцяти років. З нею все було гаразд, навіть краще, ніж просто гаразд. Їй було весело. Не дивно, що тато ніколи не відчиняв воріт. Навіщо, якщо можна просто перескочити через паркан?
Привиди батька і Гарні, що переслідували її, зникли. Страх відійшов. Залишалося тільки збудження від відчуття вологого повітря на шкірі і сили тварини, яку вона контролювала.
А ще нова ціль — перегнати Рета Батлера й залишити його далеко позаду.
Скарлет перекинула через ліву руку вимазаний у болоті шлейф костюма і стояла, тримаючи в правій келих шампанського. Лисяча лапа, якою її нагородили, стоятиме на срібній основі, якщо вона дозволить, сказав Джон Морленд.
— Це буде чудово, сер Джон.
— Прошу, називайте мене Барт. Усі мої друзі так мене називають.
— Прошу, називайте мене Скарлет. Так роблять усі — і друзі, й ні.
У неї вирували почуття й зарум'янилися щоки від радості полювання та її успіху.
— Це мій найкращий день, — сказала вона Варту.
І то була майже правда. Інші вершники вітали її, вона бачила безсумнівне захоплення в очах чоловіків і заздрість в очах жінок. Хоч куди глянь, всюди були вродливі чоловіки й жінки, срібні таці з шампанським, слуги, достаток; люди розважалися, жили красивим життям. Це було схоже на життя до війни, однак тепер вона виросла, могла робити й говорити, що хотіла, і вона була Скарлет О'Гара — сільська дівчина з Північної Джорджії, в замку баронета на вечірці разом із леді цією та лордом отим і навіть графинею. Це скидалося на історію з книжки, у Скарлет аж голова йшла обертом.
Вона майже забула, що там був Рет, майже стерла з пам'яті образи й презирство.
Та тільки майже. Її зрадлива пам'ять постійно пригадувала все, що вона бачила і чула дорогою до маєтку після полювання: Рет поводився, наче йому байдуже, що вона побила його зі здобиччю... Він дражнив одну графиню, наче вона взагалі була ніким... виглядав таким розслабленим, невимушеним і зовсім не враженим... був таким... таким Ретом. Чорти б його взяли!
— Вітаю, Скарлет, — Рет стояв біля неї, вона не помітила, як він підійшов. Рука Скарлет сіпнулася й шампанське пролилося на спідницю.
— Прокляття, Рете! Невже обов'язково так підкрадатися?
— Вибач, — Рет запропонував їй хустинку. — І перепрошую за свою грубість на ярмарку. На своє виправдання можу лише сказати, що був здивований тебе там побачити.
Скарлет взяла хустинку й нахилилася, щоб витерти шампанське зі спідниць. Та все марно; костюм уже й так був у болоті після полювання. Однак це дало їй можливість зібратися з думками і на хвилину сховати обличчя. «Я не покажу, наскільки це для мене важливо, — пообіцяла вона собі. — Не покажу, якого болю він мені завдав».
Вона підвела погляд, в очах грали іскорки, а губи вигнулися в посмішці.
— Ти був здивований? — сказала вона. — Уяви, яка шокована була я. Що ти взагалі робиш в Ірландії?
— Купую коней. Я вирішив виграти перегони наступного року. Конюшні Джона Морленда мають гарну репутацію. У вівторок я їду в Париж, а потім далі. Що привело тебе в Дрогеду в місцевому костюмі?
Скарлет засміялася.
— Ох, Рете. Ти ж знаєш, що я люблю виряджатися. Я позичила одяг в однієї зі служниць у домі, де гостюю.
Вона роззирнулася в пошуках Джона Морленда.
— Мушу попрощатися і їхати, — сказала вона через плече. — Мої друзі гніватимуться, якщо я скоро не повернуся.
Вона на мить глянула на Рета, а тоді поспіхом пішла. Не наважилася залишитися. Не настільки близько до нього. Навіть не в одній кімнаті... чи одному домі.
Дощ почався, коли до Баллігари їй залишалося трохи більше п'яти миль. Саме дощ Скарлет звинувачувала в тому, що у неї були мокрі щоки.
* * *
У середу Скарлет відвезла Кет до Тари. Стародавні кургани були достатньо високими, щоб Кет відчула себе переможцем, коли вони вилізли наверх. Скарлет спостерігала за зухвальством Кет, коли та збігала вниз, і ледве стрималася не попереджати доньку, що та може впасти.
Скарлет розповіла Кет про Тару, про її родину, про бенкети верховних королів. Перед від'їздом вона підняла дівчинку якнайвище, щоб та могла оглянути землі, де народилася.