— Ти маленька ірландка Кет, твої корені тут сягають далеко вглиб... Ти розумієш, про що я говорю?
— Ні, — відповіла Кет.
Скарлет опустила її на землю, щоб Кет могла побігати. Тепер маленькі сильні ніжки більше не ходили, вони постійно бігали. Кет часто падала. Трава приховувала чимало нерівностей. Але дівчинка ніколи не плакала. Вона вставала і бігла далі.
Спостереження за нею було для Скарлет цілющим. Робило її знову цілісною.
— Колуме, хто такий цей Парнелл? Про нього говорили за сніданком перед полюванням, але я не могла ніяк розібрати, що вони говорять.
— Протестант, — сказав Колум, — і англієць. Він нас не обходить.
Скарлет хотіла посперечатись, та знала, що це буде марнуванням часу. Колум ніколи не обговорював англійців, особливо англійських землевласників у Ірландії, відомих як англо-ірландців. Він умів змінити тему розмови, перш ніж Скарлет усвідомлювала це. Її турбувало його невизнання того, що деякі англійці таки можуть бути приємними людьми. Їй сподобалися сестри, що пливли з нею з Америки. Та й на полюванні всі до неї добре ставилися. Колумова непохитність свідчила про відстань між ними. Якби ж він тільки поговорив із нею, замість відкушувати їй голову.
У місіс Фітц Скарлет запитала про інше, що було в неї на думці. Хто такі ірландські Батлери, яких усі так ненавиділи?
Економка принесла карту Ірландії.
— Бачите це? — вона махнула рукою над усім графством, за розмірами таким же, що й графство Міт. — Це Кілкениі. Земля Батлерів. Вони — герцоги Ормондські. Мабуть, иаймогутніша англійська родина в Ірландії.
Скарлет придивилася до карти.
Недалеко від Кілкенні вона побачила назву «печера Данмор». А Ретова плантація називалась Данмор Лендінґ. Мусив бути якийсь зв'язок.
Скарлет розсміялася. Вона почувалася так зверхньо, бо О'Гари були господарями тисячі двісті акрів, аж тут з'явилися Батлери із власним графством. І пальцем не ворухнувши, Рет знову виграв. Він завжди вигравав. Як можна звинувачувати жінку за те, що вона кохає такого чоловіка?
— З чого смієтеся, місіс О?
— Із себе, місіс Фітц. Слава Богу, що можу з цього посміятися.
Мері Моран просунула голову в двері без стукоту. Скарлет вирішила нічого не казати. Довгов'яза нервова дівчина тижнями почуватиметься ще гірше, якщо її критикуватимуть. Ох, ці слуги! Створюють проблеми, навіть коли їх мало.
— Що там, Мері?
— До вас прийшов джентльмен.
Служниця простягнула картку. Її очі були ще кругліші, ніж зазвичай.
Сер Джон Морленд, Барт.
Скарлет збігла донизу сходами.
— Барте! Яка несподіванка! Заходьте, можемо посидіти на сходах. У мене немає меблів.
Вона була щиро рада його бачити, але не могла відвести його до вітальні. В сусідній кімнаті спала Кет.
Барт Морленд сів на кам'яні сходи, наче не мати меблів було цілком нормально. Він ніяк не міг її знайти, поки не натрапив у барі на поштаря. Це було його єдине виправдання, чому він так запізнився із доставкою її трофея з полювання.
Скарлет глянула на срібну пластинку з її іменем і датою полювання. Лисяча лапа була вже без крові, і то добре, а гарного в цьому нічого не було.
— Огидно, правда ж? — весело сказав Барт.
Скарлет засміялася. Що б не казав Колум, а Джон Морленд їй подобався.
— Хочете привітатися з Півмісяцем?
— А я вже й не сподівався, що ви запропонуєте. Все думав, як би то натякнути. Як він?
Скарлет скривилася.
— Боюся, що застоявся. Мені за це соромно, але я останнім часом дуже зайнята. Зараз косовиця.
— Як ваш урожай?
— Поки все добре. Якщо не почнуться сильні дощі.
Вони пройшли крізь колонаду до конюшень. Скарлет уже збиралася проминути їх дорогою до пасовиська і Півмісяця, але Барт її зупинив, попросивши зайти всередину. Її конюшні славилися, а він ніколи їх не бачив. Скарлет здивувалася, але погодилася. Коні були в полі чи на пасовиську, тож там не було нічого, крім порожніх стійл, та якщо він хотів їх побачити...
Стійла були розділені гранітними колонами з доричними ордерами. Від колон здіймалося високе склепіння, завдяки чому кам'яна стеля виглядала легкою й невагомою, як небо.
Джон Морленд хруснув пальцями, а тоді вибачився, Сказав, що робить це несвідомо, коли він справді вражений.
— Вам не вдається надзвичайним мати конюшні, що виглядають наче собор? Я б тут поставив орган і цілий день грав коням Бала.
— Вони б, мабуть, збожеволіли.