Будинок Гаррінґтонів був величезним прямокутником із білого вапняку. Він стояв неподалік від Баллігари, одразу за селом Пайк-Корнер, що примостилося на перехресті доріг. В'їзд було важко знайти; тут не було ані воріт, ані сторожки, лише пара неприкрашених колон без розпізнавальних знаків. Всипана жорствою доріжка огинала широке озеро, а тоді повертала до площі перед кам'яним будинком.
На звук коліс екіпажу з парадних дверей вийшов лакей. Він допоміг Скарлет зійти, а тоді передав її служниці, що чекала в холі.
— Мене звати Вілсон, міс, — сказала вона і зробила реверанс. — Хочете ви трохи відпочити після дороги чи одразу приєднаєтеся до інших?
Скарлет вирішила приєднатися, і лакей провів її через увесь коридор і прочинені двері на газон.
— Місіс О'Гара! — вигукнула Еліс Гаррінґтон. Тепер Скарлет ясно її пригадала. «Впала в канаву» було не зовсім точне означення, так само як і «повна». «Огрядна й шумна» — краще б охарактеризувало Еліс Гаррінґтон. Вона підійшла до Скарлет навдивовижу легкими кроками і прогриміла, що надзвичайно рада її бачити. — Сподіваюся, ви любите крокет. Я — жахливий гравець, і моя команда з радістю б мене позбулася.
— Я ніколи в нього не грала, — сказала Скарлет.
— Тим краще! Новачкам щастить, — вона простягла свій молоток. — Зелені смужки, ідеально вам підходить. У вас такий незвичайний колір очей. Дозвольте представити вас усім, а тоді можете зайняти моє місце і дати моїй команді шанс.
Команда Еліс — а тепер Скарлет — складалася із старшого чоловіка у твідовому костюмі, якого Еліс представила як генерала Сміт-Берна, і пари — Емми та Чіззі Фулвічів, обом було десь по двадцять із невеликим гаком. Генерал відрекомендував також їхніх противників: Шарлот Монтаґ'ю — висока худа жінка із красиво вкладеним сивим волоссям; кузен Еліс Десмопд Ґрантлі, що був таким же круглим, як і його родичка; та елегантна пара — Женев'єн і Рональд Беннети.
— Остерігайся Рональда, — сказала Емма Фулвіч, — він махлює.
Гра була цікава, думала Скарлет, а запах свіжоскошеної страви був кращим, ніж аромат квітів. Її конкурентний дух піднявся високо ще до третього заходу, в нагороду за що вона почула «Молодець!» від генерала, який поплескав її по плечу, коли вона вибила кулю Рональда Беннета в дальній кут газону.
Коли гра закінчилася, Еліс Гаррінґтон запросила їх до чаю. Стіл накрили під величезним буком; в його тіні було дуже приємно. А ще приємно було бачити Джона Морленда. Він уважно слухав молоду жінку, що сиділа біля нього на лавці, але помахав Скарлет на знак привітання. Решта запрошених також там були. Скарлет зустрілася з сером Френсісом Кінсменом — чарівним розпусником — і його дружиною, переконливо прикинулась, наче пам'ятає чоловіка Еліс — Генрі, якого бачила на полюванні у Барта.
Бартова супутниця була вочевидь незадоволена з того, що довелося перерватись на представлення, але поводилася холодно-люб'язно.
— Це Луїза Фернкліф, — сказала Еліс із впевненою бадьорістю. — Вона — благородна особа, — прошепотіла до Скарлет.
Скарлет усміхнулася, сказала «Вітаю», і на цьому їхнє знайомство закінчилося. Вона була впевнена, що холодна молода жінка не зрадіє, якщо її одразу ж почнуть називати Луїза, і, безперечно, до людей не звертаються «благородний». Особливо, коли вони виглядали так, наче сподівалися, що Джон Морленд запропонує не такі вже й благородні поцілунки десь за кущами.
Десмонд Ґрантлі підставив Скарлет крісло і запитав, чи дозволить вона йому принести їй сандвічі й пироги. Скарлет великодушно погодилася. Вона оглянула коло тих, кого Колум зневажливо називав «дворянством», і знову подумала, що йому не варто бути таким упертим. Ці люди були справді приємні. Вона була впевнена, що добре проведе час.
Еліс Гаррінґтон провела Скарлет до її спальні після чаю. Шлях був доволі довгий — через потерті вітальні, вгору широкими сходами із пошарпаною доріжкою і довгим коридором зовсім без килимів. Кімната була велика, але маловмебльована, подумала Скарлет, а шпалери безнадійно вигоріли.
— Capa розпакувала ваші речі. Вона прийде, щоб підготувати вам вапну і допомогти одягнутися, о сьомій, якщо вас влаштовує. Вечеря о восьмій.
Скарлет запевнила Еліс, що їй усе підходить.
— На бюро є письмове приладдя, а на столі — кілька книжок, але якщо вам потрібно щось інше...
— Що ви, Еліс, ні. Не хочу забирати ваш час, у вас стільки гостей і клопотів, — вона вибрала першу-ліпшу книжку. — Із задоволенням оце почитаю. Я вже давно збиралася це зробити.
Чого вона справді хотіла, то це втекти від безперестанного шумного перераховування Еліс усіх чеснот її огрядного кузена Десмонда «Не дивно, що вона переживала, як мене запросити, — подумала Скарлет; — вона, мабуть, знає, що Десмонд не з тих, через кого дівоче серце б'ється швидше. Підозрюю, вона дізналася, що я багата вдова, і хоче допомогти йому першим використати шанс, поки про мене не дізналися інші. Шкода Еліс, але шансів немає, і нізащо не буде».