Вона підставила підборіддя назустріч вітру, приймаючи його пориви й ігноруючи їх. Усі її відчуття зосередилися на словах, що додавали їй сили і надії.
«Незабаром це закінчиться, і тоді я поїду додому, до Тари».
— Погляньте-но на неї, — зашепотіла дама під чорною вуаллю до сусідки, з якою ділила парасольку. — Ніби з каменю витесана. Кажуть, за весь час, поки клопоталася похороном, вона навіть сльози не зронила. Така ця Скарлет — хапається за всі справи, а серця не має.
— Ви чули, що кажуть? — прошепотіла інша у відповідь. — Що вона віддала те серце Ешлі Вілксу. Як думаєте, вони дійсно?..
Люди навколо зацитькали їх, однак думали про те саме. Усі про це думали.
Від моторошного глухого удару грудок землі об дерево Скарлет аж стиснула кулаки. Їй захотілося закрити вуха долонями, закричати, заверещати, заглушити цей жахливий стукіт землі, що падала на труну Мелані. Вона до болю прикусила губу. Вона не закричить, вона не закричить.
Крик, що нараз пронизав урочисту тишу, належав Ешлі.
— Меллі... Меллі-і-і-і! — і ще раз: — Меллі-і-і-і... — Це було розпачливе волання душі, осиротілої та наляканої.
Він попростував до глибокої глиняної ями, ніби щойно уражений сліпотою, простягнувши поперед себе руки у пошуку тендітної, тихої фігурки, яка підтримувала його все життя. Але зараз спертися не було на що, лише холодний дощ періщив срібними цівками.
Скарлет оглянулася на доктора Міда, Індію, Генрі Гамільтона. Чому вони нічого не роблять? Чому вони його не зупинять? Його слід зупинити!
— Меллі-і-і-і....
Боже милостивий! Та він же собі зараз в'язи скрутить, а вони просто стоять там і витріщаються, спостерігають, як він заточується на краю могили.
— Ешлі, стій! — закричала вона. — Ешлі! — Вона побігла, ковзаючи по слизькій мокрій траві. Парасольку, яку вона відкинула набік, підхопив вітер і був би поніс, якби вона не приземлилася на купі квітів. Скарлет схопила Ешлі за талію і спробувала відтягти його від небезпеки. Той запручався.
— Ешлі, не треба! — Скарлет програвала йому в боротьбі. — Меллі тобі зараз не допоможе. — Її голос прозвучав жорстоко, щоб пробитися крізь глуху, безумну тугу Ешлі.
Він зупинився, його руки опали. Він тихо застогнав, а потім зм'якнув в обіймах Скарлет. У мить, коли вона, здавалося, ось-ось не витримає його ваги, доктор Мід та Індія підхопили безвольного Ешлі попід руки і поставили на ноги.
— Іди вже собі. Скарлет, — сказав доктор Мід. — Більшої шкоди ти вже не зможеш завдати.
— Але ж я... — Вона оглянулася на спраглі нової сенсації обличчя. Потім розвернулася і попрямувала їсть під дощем. Присутні відсахнулися, ніби доторк її подолу міг їх заплямувати.
Воші нізащо не дізнаються, що її це зачепило, вона не покаже, що образилася. Скарлет зухвало задерла підборіддя, і дощ став періщити їй по обличчю та шиї. Випроставши спину і розправивши плечі, вона дійшла до цвинтарних воріт, де її вже ніхто не бачив. Там вона схопилася за залізний стовпець. Від утоми у неї паморочилося в голові і підкошувалися ноги.
До неї підбіг візник Елаяс і розкрив парасольку над понуреною головою. Скарлет пішла до карети, проігнорувавши простягнену для допомоги руку. Вона забилася в куток обшитого оксамитом салону і натягнула на себе вовняну повстину. Вона змерзла до кісток і налякалася власного вчинку. Як могла вона так привселюдно осоромити Ешлі, адже всього кілька днів тому пообіцяла Мелані, що піклуватиметься про нього, захищатиме так, як це колись робила Меллі? Проте що ж іще вона мала робити? Дозволити стрімголов кинутися в могилу? Вона мусила його спинити.
Карету кидало з боку набік, її високі колеса тут і там застрягали у вибоїнах, що утворилися в глинистому болоті. Скарлет ледве не злетіла з сидіння. Вона стукнулася ліктем об віконну раму, і руку пронизав дошкульний біль.
Цей біль був усього-на-всього фізичний, вона навчилася його витримувати. Однак іншого болю — відтермінованого, задавненого, забутого і примарного — вона витерпіти не могла. Тільки не зараз, тільки не тут, тільки не на самоті. Треба їхати до Тари, треба їхати. Там була Мамка. Мамка обійме її своїми темними руками, Мамка приголубить, покладе її голівоньку собі на груди, де вона виплакувала всі свої дитячі образи. Вона виплачеться у Мамчиних обіймах, дасть волю своїй журбі, зцілить своє зранене серце, зігріта теплом Мамчиної любові. Мамка пригорне її і заспокоїть, розділить із нею її біль і допоможе його пережити.