Коли Скарлет повернулась у свою карету, її шлунок голосно забурчав. Вона широко усміхалась. Слава Богу, тепер можна.
Вдома вона наказала кухарю розігріти обід і подати його знову. Поки чекала запрошення за стіл, проглянула інші сторінки газет, уникаючи історій про Паніку. Знайшла колонку, на яку ніколи раніше не звертала уваги, але зараз захопилася нею. Там були новини й плітки із Чарлстона, може, й Рета або його матір чи сестру в ній згадують.
Згадки про них не було, та Скарлет не дуже й сподівалася. Якщо в Чарлстоні й відбувалося щось цікаве, вона дізнається про це від Рета наступного разу, коли він приїде додому. Інтерес до його родини та місць, де він виріс, стане для нього доказом, що вона його любить, хоч би там що він про це думав. «Досить часто, аби не давати приводу для пліток, — це як часто?» — замислилася вона.
Тієї ночі Скарлет не могла заснути. Щоразу, як вона заплющувала очі, то бачила масивні парадні двері дому тітоньки Дріботуп, зачинені й замкнені на засув, щоб вона не ввійшла. «Це все робота Індії», — казала вона собі. Дядечко Генрі помилявся, не може бути, що всі двері в Атланті будуть зачинені.
Але ж вона не вірила йому і щодо Паніки. Поки не прочитала газети. А тоді з'ясувалося, що все навіть гірше, ніж він казав.
Скарлет знала, що таке безсоння; вже давно виявила, що дві-три порції бренді можуть її заспокоїти й допомогти заснути. Вона тихо спустилася внизз і попрямувала до серванту в їдальні. Кришталева карафка виблискувала райдугою у світлі лампи, яку Скарлет несла в руці.
Наступного ранку вона спала довше, ніж звичайно. Не через бренді, а тому, що — навіть із його допомогою — заснула аж перед світанком. Не могла заспокоїтись через те, що сказав дядечко Генрі.
Дорогою до крамниці вона зайшла до пекарні місіс Меррівезер. Продавчиня за прилавком дивилася крізь неї і вдавала, що не чує, коли Скарлет заговорила.
Скарлет із жахом усвідомила, що до неї поставились, ніби її не існує. Вона йшла тротуаром від крамниці до свого екіпажу, коли побачила місіс Елсінг із донькою. Скарлет затрималась і наготувалась усміхнутися та привітатися. Дами Елсінг зупинились як укопані, коли її побачили, а тоді, не промовивши й слова і не кинувши погляду, розвернулися і пішли в протилежному напрямку. На мить Скарлет застигла. Тоді поспіхом повернулась в екіпаж і заховала обличчя в затіненому кутку за загородкою. На якусь жахливу мить їй здалося, що її зараз знудить просто на підлогу.
Коли Елаяс зупинився перед крамницею, Скарлет не вийшла з карети. Вона відправила всередину візника разом із конвертами із зарплатнею для продавців. Якщо вона вийде, то може зустріти знайомих, які її цілковито проігнорують. Навіть думати про це було нестерпно.
«За цим стоїть Індія Вілкс. І це після моєї щедрості, їй це не зійде з рук, я цього не допущу! Нікому не зійде з рук таке ставлення до мене!»
— Їдемо на лісовий склад, — наказала вона Елаясу, коли той повернувся.
Вона розповість Ешлі. Доведеться йому якось повпливати на Індію, щоби припнути її отруйний язик. Ешлі такого не дозволить, він змусить Індію поводитись як належить, і всіх її друзів теж.
Камінь на її серці став іще тяжчим, коли вона побачила склад. Він був переповнений. Численні стоси соснових дощок відсвічували золотом і смолою в осінньому сонці. Не видно було ані воза, ані вантажників. Не було покупців.
Скарлет захотілось плакати. «Дядечко Генрі казав, що так трапиться, але я ніколи не думала, що все буде настільки погано». Як люди можуть не хотіти такого чудового чистого дерева? Вона глибоко вдихнула. Запах свіжозрізаної сосни був для неї найкращими парфумами в світі. О як їй бракувало тартаків, вона ніколи не розуміла, як Рету вдалося переконати її продати їх Ешлі. Якби вона й досі ними керувала, цього б ніколи не трапилось. Вона би якось продала дерево. На думку спала паніка, і вона цю думку прогнала. Все було жахливо, але не можна дорікати Ешлі за тартаки. Їй потрібна його допомога.
— Склад виглядає чудово! — радісно вигукнула вона. — Мабуть, лісопильня працює цілодобово, що в тебе такий великий запас, Ешлі.
Він підвів погляд від бухгалтерських книг на столі, і Скарлет зрозуміла, що ніяка веселість на нього зараз не подіє. Він виглядав не краще, ніж у той день, коли вона його шпетила.
Він підвівся, спробував усміхнутися. Його вроджена ґречність була сильніша за виснаження, але відчай переважав і те, й інше.
«Не можна казати йому про Індію, — подумала Скарлет. — Або про справи на тартаку. На нього вже і так стільки навалилося, що він ледве дихає. Здається, якби не одяг, він би розсипався».