— У Дубліні? Ви не казали, що ми збираємося до Дубліна.
— Хіба? Мені здавалося, що казала. То пробачте, Скарлет. Дублін — це центр усього, вам обов'язково сподобається. Дублін — справжнє місто, а не перенаселене провінційне містечко на кшталт Дрогеди чи Голвея. А замок — найпрекрасніше, що ви коли-небудь у своєму житті бачили.
— Справжній замок? Не руїни? Я не знала, що там таке є. Королева живе там?
— Дякувати Богові, ні. Королева — хороший правитель, проте вона понура жінка. Замком у Дубліні керує представник її величності — віце-король. Вас представлять йому та віце-королеві у тронній залі. — Місіс Монтаг'ю намалювала Скарлет словесну картину розкоші й пишнота, яку вона ще в житті не бачила. Порівняно з замком церква святої Цецилії виглядала бляклою. Через це Скарлет усім серцем забажала мата успіх у вищому товаристві Дубліна. Це поставить Рета на місце. Він більше не буде для неї важливим.
«Тепер уже можна розповідати, — подумала Шарлот. — Після успіху на цьому тижні запрошення прийде неодмінно. Більше немає шансу, що я втрачу замовлення на кімнату в Шелборні, яку я забронювала на сезон для Скарлет, коли минулого року отримала від неї листа».
— Де моя дорогоцінна Кет? — запитала Скарлет, щойно забігши в будинок. — Матуся вдома! — Після півгодинних пошуків Скарлет нарешті знайшла дочку у стайні; вона сиділа верхи на Півмісяці. На високому коні дівчинка виглядала страшенно крихітною. Скарлет стишила голос, щоб не сполохати Півмісяця. — Ходи до мене, люба моя, і дай-но я тебе обійму. — Її серце скажено гупало в грудях, поки вона дивилася, як дитина зістрибнула на солому поруч з міцними, підбитими залізом копитами. Скарлет не бачила Кет, допоки її маленьке засмагле личко не визирнуло над половиною дверей стайні. Кет не відчиняла дверцят — вона перелізла через них. Скарлет стала на коліна, щоб спіймати її у свої обійми. — Я так рада тебе бачити, янголятко моє! Я дуже за тобою скучила. А ти?
— Так, — відповіла Кет і викрутилася з обіймів. Що ж, принаймні скучила, раніше вона такого не говорила. Скарлет встала, коли тепле відчуття любові перетворилося на відданість, яку вона відчувала майже завжди.
— Я й не знала, що ти любиш коней, кошенятко Кет.
— Люблю. Я люблю тварин.
Скарлет змусила себе говорити весело.
— Ти б хотіла мати поні? Коник якраз для маленької дівчинки. — «Я не дозволю собі думати про Гарні, не дозволю. Я обіцяла не оберігати Кет через те, що нещасний випадок забрав у мене Гарні. Щойно Кет народилася, я пообіцяла дозволити їй стати тим, ким вона захоче, й дати їй свободу, якої так потребує вільний дух. Я не знала, що буде так важко, не знала, що захочу її оберігати кожної миті. Однак своєї обіцянки я мушу дотриматись, бо я знаю, що це правильно. Якщо вона захоче поні, то матиме його, і стрибати навчиться, а я змушу себе дивитись, навіть якщо це мене вб'є. Я надто сильно люблю Кет, щоб надміру опікувати її».
Скарлет навіть не підозрювала, що Кет ходила до Баллігари, поки її не було вдома. Донечці було вже три роки й вона почала цікавитися іншими дітьми й іграми. Вона пішла шукати дітей, які гостювали на її день народження. Гурт із чотирьох чи п'яти хлопчиків грався на широкій вулиці. Коли вона підійшла ближче, вони розбіглися хто куди. Двоє зупинилися, щоб набрати камінців і кидатися в неї. «Cailleach», — кричали вони злякано. Це слово вони вивчили від матерів, і означало воно «відьма».
Кет подивилася на маму.
— Так, я хотіла б мати поні, — сказала вона. Поні не кидаються камінцями. Кет замислилася, чи варто розповідати мамі про хлопців і питати про слово.
Вона полюбляла вивчати нові слова. Однак це слово було їй не до вподоби. Вона не питатиме. — Я хочу поні сьогодні.
— Сьогодні я вже поні не знайду, дитинко. Я пошукаю завтра, обіцяю. А тепер ходімо додому пити чай.
— З тістечками?
— Так, неодмінно з тістечками.
Піднявшись нагору до своєї кімнати, Скарлет якомога швидше скинула гарний дорожній костюм. Вона відчула непереборне бажання одягти сорочку, спідницю й селянські яскраві панчохи.
Вже до середини грудня Скарлет ходила довгими коридорами маєтку, наче звір у клітці. Вона й забула, як ненавиділа темні, короткі й вогкі зимові дні. Кілька разів думала про те, щоб піти до Кеннеді, але після провальної вечірки для всіх жителів міста вона не відчувала себе з ними так вільно, як раніше. Скарлет покаталася верхи. Однак це було не обов'язково — конюхи тримали коней у гарній формі. Проте їй потрібно було вийти, хоч би навіть під крижаний дощ. У сонячну погоду Скарлет спостерігала, як Кет їздила на своєму шотландському поні замерзлим газоном. Вона розуміла, що це дуже погано для трави, але Кет була вперта, як і вона сама. Більше Скарлет нічого не могла зробити, щоб залишити її вдома, навіть на кухні чи у стайні.