— Скарлет, люба, як люб'язно з твого боку завітати сюди. Присядеш?
«“Люб'язно”, так? На Бога! Голос Ешлі звучав механічно, як музична скринька, у якій замість музики ввічливі фрази. Та ні. Схоже на те, що він і сам не знає, про що говорить. Це більше схоже на правду. Чого йому перейматися, що я ризикую всім, що лишилося від моєї репутації, прийшовши сюди сама? Йому й на себе байдуже — це й дурню видно — то чому він має переживати за мене? Я не можу сісти і вести ввічливу розмову, не витримаю цього. Та доведеться».
— Дякую, Ешлі, — відказала вона й сіла на крісло, яке він для неї тримав.
Вона проведе тут п'ятнадцять хвилин, поговорить про погоду, розповість веселі історії про те, як добре їй було в Тарі. Не можна розказувати йому про Мамку, це його надто засмутить. А те, що Тоні повернувся, — інша справа. Це добрі новини. Скарлет промовила:
— Я їздила в Тару...
— Навіщо ти мене зупинила, Скарлет? — перервав її Ешлі. Його голос був рівний, позбавлений життя, в ньому не чулося справжнього запитання. Скарлет не знала, що відповісти.
— Навіщо ти мене зупинила? — повторив він, але цього разу в його словах з'явилися емоції — злість, зрада, біль. — Я хотів піти в могилу. Будь-яку, не обов'язково з Мелані. Це єдине, на що я здатен... Ні, не кажи, що збиралася, Скарлет. Мене втішали й підбадьорювали стільки людей з добрими намірами, що я вже чув усе це сотні разів. Від тебе я сподіваюсь на більше, ніж звичні банальності. Буду вдячний, якщо ти скажеш — на твою думку, я веду тартаки до загибелі. Твої тартаки, в які ти вклала душу. Я жалюгідний невдаха, Скарлет. Ти це знаєш. Я це знаю. Увесь світ це знає. То чого ми всі вдаємо, ніби це не так? Звітувать мене, чого ти чекаєш? Не думаю, що ти скажеш щось жорстокіше, ніж я сам собі кажу, ти не можеш «образити мої почуття». Господи, як я ненавиджу цей вислів! Наче в мене ще залишилися почуття, які можна образити. Наче в мене ще хоч якісь почуття залишилися.
Ешлі повільно похитав головою із боку в бік. Він скидався на смертельно пораненого звіра, якого оточила зграя хижаків. З горла в нього вирвалося несамовите схлипування, і він відвернувся.
— Пробач мені Скарлет, прошу тебе. Я не мав обтяжувати тебе своїми проблемами. Тепер до всієї моєї ганьби доведеться додати ще й сором за цей зрив. Зжалься наді мною, люба, залиш мене. Буду вдячний, якщо ти зараз підеш.
Скарлет зникла, не промовивши ані слова.
Пізнішс вона сиділа за столом, акуратно розклавши перед собою всі документи. Обіцянку, яку вона дала Меллі, буде важче дотримати, ніж вона сподівалася. Одягу й товарів домашньою вжитку буде далеко не достатньо.
Ешлі й пальцем не ворухне, щоб собі допомогти. Їй доведеться зробити його успішним, незалежно від тою, допомагатиме він чи ні. Вона пообіцяла Мелані.
І вона не могла дивитися, як її випещені тартаки ідуть на дно.
Скарлет склала список своїх активів.
Крамниця, будинок і торгівля. Це приносило їй близько сотні прибутку щомісяця, але ця цифра точно знизиться, коли Паніка досягне Атланти і в людей не буде грошей. Вона занотувала собі замовити більше дешевих товарів та припинити поповнювати запаси товарів з групи розкоші, як, наприклад, широких оксамиток.
На її ділянці біля станції стояв салун. Фактично, вона не була його власницею, а здавала в оренду землю і приміщення власнику салуну за тридцять доларів у місяць. Імовірно, коли настануть тяжкі часи, люди питимуть більше, ніж зазвичай, можливо, варто підвищити орендну плату. Та кілька додаткових доларів у місяць не врятують Ешлі. Їй потрібні були живі гроші.
Золото у сейфі. У неї була готівка, більше двадцяти п'яти тисяч доларів. Люди по праву вважали її багатою жінкою. Та вона так не думала. Вона все ще не почувалась у безпеці.
«Я могла би викупити тартаки в Ешлі», — подумала Скарлет, і на мить її думки збуджено загуділи, обертаючись навколо можливостей. Тоді вона зітхнула. Це нічого не вирішить. Ешлі такий дурень, що впреться і візьме за них не більше, ніж запропонував би хтось інший, а це небагато. А потім, коли вона зробить лісопильню успішною, він почуватиметься ще більшим невдахою, ніж будь-коли. Ні, хоч би як їй хотілося прибрати ці тартаки до рук, вона мусить подбати про успіх Ешлі.
«Не вірю, що немає ринку для дерева. Паніка чи не Паніка, люди завжди щось будують, навіть якщо це стайня або корівник».
Скарлет швидко прогорнула стос бухгалтерських книг і документів. У неї виникла ідея.
Ось вона, ділянка сільськогосподарської землі, яку їй залишив Чарлз Гамільтон. Ферми майже не давали прибутку. Яка їй користь із кількох кошиків кукурудзи і паки бавовни впереміш із насінням? Здольщина — це марнування доброї землі; окрім випадків, коли тобі належить з тисячу акрів, які обробляє десяток добрих фермерів. Та її сто акрів були зараз на самій межі Атланти, зважаючи на те, як усе розвивалось. Якби їй вдалося знайти доброго будівельника — а вони всі зараз мають бути голодні до роботи — вона зможе збудувати сотню дешевих будинків, а можливо, й дві сотні. Усім, хто втрачає гроші, доведеться присмирніти і жити скромніше. Їхні великі будинки — перше, що зникне, і їм доведеться шукати житло, яке вони зможуть собі дозволити.