— Ось вона, — прошепотіла собі Шарлот Монтаг'ю. — Ось ця жінка, яка візьме приступом усю Ірландію. Або й увесь світ, якщо захоче.
— Мольберт, — прошепотів художник. — Тихше, кретини. Я писатиму портрет, який зробить мене знаменитим.
— Не розумію, — сказала Скарлет Шарлот після сеансу позування. — Я ніби вперше бачу цю жінку в дзеркалі... Я не знаю, що думати, Шарлот.
— Люба дитинко, так пробуджується мудрість.
— Шарлот, покатаймося на одному з тих милих трамваїв, — благала Скарлет. — Я кілька годин поспіль простояла, як статуя, — я заслужила на якусь винагороду.
Вона і справді довго позувала, погодилася Шарлот, завтра, мабуть, закінчать швидше. По-перше, схоже, що піде дощ, а без доброго освітлення мосьє Ерве не зможе писати.
— То ви згодні? Ми поїдемо трамваєм?
Шарлот кивнула. Скарлет ледь стрималася, щоб її не обійняти — Шарлот Монтаг'ю була не з тих, хто таке любить. І якимось незрозумілим чином Скарлет відчула, що і їй такі пориви більше не до душі. Вона побачила в собі дорослу жінку, уже не дівчинку — і це її захопило, але й збентежило. До цієї думки ще треба буде звикнути.
Залізними спіральними сходами вони піднялися на другий поверх трамваю. Без даху чи накриття там було дуже холодно, зате краєвид звідтіля відкривався прекрасний. Скарлет крутила головою навсібіч, розглядаючи місто, широкі переповнені вулиці, просторі залюднені хідники. Вона ще не бачила такого міста, як Дублін, — справжнього міста з населенням більше ніж двісті п'ятдесят тисяч людей. В Атланті, що виросла у період економічного буму, налічувалося всього двадцять тисяч.
По своїх рейках трамвай просувався із невмолимим правом. В останню до зіткнення мить екіпажі та пішоходи жваво поступалися йому дорогою. Галасливі та гарячкові, ці відскоки й маневри розважали Скарлет.
Тоді вона побачила річку Ліффі. Трамвай зупинився на мосту, і їм відкрився краєвид уздовж русла: міст за мостом, і ще один, ще — і всі вони різні, всі роїлися людьми і колясками. Набережні приваблювали вітринами і натовпом. Вода іскрилася під сонцем.
Коли річка Ліффі лишилася позаду, трамвай раптом опинився посеред вузької темної вулички, по обидва боки нависали високі будівлі. Скарлет мороз продер поза спиною.
— На наступній зупинці спустимося вниз, — сказала Шарлот. — А через одну зійдемо.
Скарлет пішла за нею слідом. Вони перетнули божевільне, гамірне перехрестя, і Шарлот указала на вулицю попереду.
— Ґрефтон-стрит, — сказала вона таким тоном, ніби представляла якусь знаменитість. — Назад до готелю наймемо візника, але по цій вулиці доведеться пройтися пішки, тільки так можна побачити всі крамниці. Зайдемо спочатку на каву? Треба показати вам кав'ярню «Б'юлі».
— Не знаю, Шарлот. Хочу спочатку зайти у цю крамничку. Оте віяло на вітрині — бачите, отам, у дальньому кутку, з рожевими китичками — дивовижна річ. О, і оте китайське, я його спочатку не помітила. А ця витончена шкатулка! Гляньте, Шарлот, яка на цих рукавичках вишивка. Ви коли-небудь бачили щось подібне? Боже!
Шарлот кивнула швейцару в лівреї, і він широко відчинив для них двері та вклонився.
Вона не сказала, що на Ґрефтон-стрит ще як мінімум чотири крамниці із сотнями віял і рукавичок. Шарлот знала: Скарлет і сама скоро побачить, що головною ознакою великого міста є безкінечний вибір спокус.
Через десять днів позувань, примірок і крамниць Скарлет поверталася додому в Баллігару із десятками подарунків для Кет, кількома презентами для місіс Фітц та для Колума і десятьма фунтами кави та кавоваркою — для себе. Вона закохалася в Дублін і ледве могла дочекатися, коли повернеться туди.
У Баллігарі її дожидала Кет. Щойно потяг вийшов із міста, Скарлет охопило дике бажання щошвидше дістатися додому. Їй треба було стільки розказати Кет, вона вже стільки напланувала на той час, коли привезе свою маленьку кумедну мавпочку-селянку у велике місто. А ще ж на неї чекали скарги і спори — Скарлет і так відклала на тиждень свої приймальні години у першу неділю після відправи у церкві. А скоро вже День святої Бригіти, ось що найбільше радувало. Та мить, коли рік по-справжньому починається із першою перевернутою грудкою землі. Як же їй неймовірно пощастило! Їй дісталося і село, і місто, Справжня О'Гара і поки ще невідома жінка у дзеркалі.
* * *