— Навіть американка з округу Клейтон у Джорджії знає, що за послуги потрібно платити. Не хочу бути зобов'язаною комусь, отак не хочу.
Про кожен крок Скарлет вправно повідомляли, інколи навіть дуже точно, в колонці світських хронік на шпальтах «Айриш Таймз». Власники крамниць у ранкових пальтах приходили показати їй прикраси, які, вони сподівалися, будуть їй до смаку, й вона демонстративно купила багато прикрас із тих, що відмовилася прийняти як подарунки. На урочистому балу в палаці віце-король двічі танцював із нею.
Усі гості, коли приходили пити з нею чай та каву, захоплювалися її портретом. Скарлет і сама дивилася на нього щоранку й по обіді, якраз перед тим, як приходили гості. Вона вивчала себе. Шарлот Монтаг'ю з цікавістю спостерігала за метаморфозами. Звична кокетка зникла, на зміну їй прийшла спокійна, дещо іронічна жінка, якій варто було лише поглянути на чоловіка, жінку, дитину своїми зеленими димчастими очима, щоби вони, зачаровані, стали їй симпатизувати.
«Раніше я гарувала, як кінь, щоби бути чарівною, — міркувала Скарлет, — а тепер навіть робити нічого не доводиться». Вона абсолютно нічого не розуміла, проте просто вдячно приймала цей дар.
— Шарлот, двісті чоловік? Оце ви називаєте «малим балом»?
— Більш-менш. На урочистому балі в палаці та на балі святого Патрика завжди присутні п'ятсот чи шістсот гостей, а у вітальних залах — більше тисячі. Ви вже точно знайомі з доброю половиною запрошених.
— Мені все ж прикро, що вас не запросили.
— Такі вже порядки. Я не ображаюся. — Шарлот із задоволенням очікувала вечора. Вона планувала зайнятися бухгалтерською книгою. Успіх Скарлет та її екстравагантність перевершили навіть найоптимістичніші очікування Шарлот. Вона почувалася враз розбагатілим магнатом, і їй до вподоби було милуватися нажитим багатством. Одні тільки прийоми на каву приносили «дари» номіналом майже сто фунтів на тиждень. А ще лишалося два тижні сезону. З легким серцем вона проведе Скарлет на вечір для обраних.
Скарлет зупинилася в дверях тронної зали, милуючись видовищем.
— Знаєте, Джефрі, — мовила вона до герольдмейстера, — я до цього місця ніколи не звикну. Я наче Попелюшка на балу.
— Ви мені зовсім не схожі на якусь Попелюшку, Скарлет, — відмовив він, дивлячись із обожнюванням в очах. Вона завоювала його серце, коли, вперше зайшовши до вітальні, підморгнула йому.
— Я вас здивую, — сказала Скарлет. Вона відсторонено кивала у відповідь на поклони та усмішки знайомих людей. Як гарно. Не може бути, що все це правда і вона тут. Усе сталося так швидко, вона й незчулася. Потрібен час, щоби звикнути.
Величезна кімната виблискувала золотом. Позолочені колони підтримували стелю, позолочені пілястри прикрашали стіни між високими вікнами, завішеними портьєрами з кармазинового оксамиту із золотими китицями. Позолочені крісла, підбиті кармазиновим оксамитом, стояли навколо столів під стінами. У центрі кожного столу був золотий канделябр. Позолота вкривала майстерно виконані люстри з газовими лампами і масивні навіси над червоними і золотими тронами. Золотим мереживом були обшиті чоловічі костюми з парчевого шовку та білі атласні бриджі. Золоті пряжки прикрашали атласні м'які бальні туфлі. Золоті ґудзики, золоті еполети, золоті аксельбанти, золота шнурівка виблискувала на святкових одностроях полкових офіцерів і придворних одностроях членів віце-королівського почту.
На грудях багатьох чоловіків були яскраві орденські стрічки, а на них — ордени з коштовним камінням; на позі віце-короля був орден Підв'язки. Чоловіки були вбрані майже так само вишукано, як і жінки.
Майже, але не зовсім — оскільки жінки носили коштовності у вухах, на шиї, грудях та на зап'ястях; на голові у багатьох також були тіари. Сукні було пошито з дорогих тканин — атласу, оксамиту, парчі, шовку — з вишивкою блискучим шовком або золотими й срібними нитками.
Від самого погляду на цю розкіш можна було осліпнути. «Краще згадати про манери і не стояти в порозі». Скарлет пройшла через усю залу, щоб привітати реверансом віце-короля із дружиною. Музика почалася, щойно вона завершила із вітаннями.
— Дозволите запросити вас? — хтось у розшитому золотом червоному костюмі простягнув Скарлет руку. Вона усміхнулася. То був Чарлз Реґленд. Вони познайомилися на вечірці в заміському будинку, і Чарлз вчащав до Скарлет щодня, відколи вона прибула до Дубліна. Він не приховував свого захоплення. На гарному обличчі Чарлза грав рум'янець щоразу, коли він розмовляв із нею. Чарлз був страшенно милий та привабливий, хоч і англійський офіцер. Вони зовсім не схожі на янкі. Хай що каже Колум. Принаймні вбрані вони набагато краще». Скарлет злегка поклала долоню на руку Реґленда, й він повів до кадрилі.