— Люба, вона знає, що це ти. Дара — це дуже особливе ім'я, яке вона дала тобі, коли ти була немовлятком. Це ґельське слово, так само як імена, які ти дала поні Рі та копію Окрас. Дара означає «дуб» — найкраще і найсильніше дерево.
— Пхе. Дівчинка не може бути деревом. У неї немає листя.
Скарлет зітхнула Її тішило, коли Кет хотіла поговорити, адже дитина завжди мовчала, але з нею важко було розмовляти. Вона була така вперта маленька істота, ще й відразу торопала, коли їй не договорювані. Треба було казати правду і всю правду, інакше як зиркне на тебе убивчим поглядом.
— Дивися, Кет, ось і вежа Я вже розповідала тобі, яка вона стара?
-Так.
Скарлет мало не розсміялася. Не можна вчити дитину брехати, але іноді ввічлива вигадка не завадить.
— Мені подобається вежа — сказала Кет.
— Мені також, серденько, — Скарлет не знала, чого вона так довго сюди не навідувалася.
Вона мало не забула які дивні відчуття викликали в неї старі камені. Їй було моторошно і спокійно водночас. Скарлет пообіцяла собі навідуватися сюди частіше. Зрештою, саме тут було справжнє серце Баллігари, звідси вона народилася.
Уже зацвіли кущі терну, а ще ж був лише квітень. Який чудовий рік! Скарлет притримала коня, повільніше пустила бричку і вдихнула на повні груди. Насправді, їй не було куди поспішати, сукні зачекають. Вона їхала у Трім по пакунок літнього вбрання, що їй надіслала місіс Сімс. На столі в кабінеті на неї чекали запрошення на гостини у шість маєтків у червні. Скарлет не знала, чи хочеться їй уже знову прийомів, але вже точно була готова до дорослої компанії. Вона любила Кет усім серцем, але... І місіс Фітц мала стільки роботи у великому будинку, що їй вічно не вистачало часу по-дружньому посидіти й побалакати за чашечкою чаю. Колум поїхав у Голвей зустрічати Стівена. Скарлет не знала, що думати про його приїзд до Баллігари. Стівен був вічно понурий. Може, в Ірландії він не буде такий хмурний. Може, в Саванні він був такий дивний і мовчазний, бо водився з контрабандистами зброї. Принаймні з цим уже покінчили. Приємно було отримувати додатковий прибуток із тих невеликих будиночків у Атланті. Вона, мабуть, на фенійців цілі статки спустила. Краще спускати гроші на сукні, сукні нікому не нашкодять.
А ще Стівен привезе із Саванни новини. Скарлет не могла дочекатися звісточки, як у всіх справи. Морін також не любила писати листи, як і вона сама. Скарлет уже кілька місяців не отримувала новин від О'Гарів із Саванни. Чи від когось іншого. Коли вона вирішила продати майно в Атланті, їй здалося доречним лишити Америку і колишнє життя позаду та ніколи не озиратися.
І все ж, приємно було б отримати звісточку від когось із Атланти. Судячи з прибутку, будиночки продавалися добре, тож справи у Ешлі, мабуть, процвітають. А як там тітонька Дріботуп? А Індія? Висохла вже на тріску? А всі ті люди, які колись так давно були для неї важливими? Шкода, що вона сама не підтримувала зв'язок із тітоньками, натомість передаючи гроші для них через адвоката. «Я добре зробила, що не сказала, куди поїхала, що сховала Кет від Рета. Але, може, тепер він би нічого мені й не заподіяв, он який він був приязний у Дубліні. Якщо написати Юлейлії, вона перекаже мені всі чарлстонські новини. Дізнаюся про Рета. Чи я переживу розповіді про те, які вони з Енн безхмарно щасливі? Як розводять скакових коней і плодять спадкоємців-Батлеренят? Мабуть, я не хочу знати. Не буду писати тіткам.
Все одно отримаю від них тільки мільйон дрібно списаних сторінок із повчаннями, а мені вистачає повчань від місіс Фітц. Може, вона й має рацію щодо прийомів у моєму домі, шкода мати такий великий будинок зі стількома слугами і не кликати гостей. Але вона помиляється щодо Кет. Байдуже мені до матерів-англійок, не дозволю якійсь няньці розпоряджатися життям Кет. Я її і так мало бачу, вона то в стайні, то на кухні, то десь тиняється по маєтку, то десь сидить на дереві. А відіслати її в школу при монастирі взагалі божевілля! Коли вона виросте, досить їй буде школи у Баллігарі. Знайде собі там друзів. Мене інколи хвилює, що вона не хоче гратися з іншими дітьми... Що збіса трапилося? Сьогодні ж не ярмарок. Чого це весь міст забитий людьми?»
Скарлет вихилилася з брички і торкнула якусь жінку за плече.
— Що відбувається?
Жінка задерла голову, озирнувшись на Скарлет. Її очі збуджено блищали.
— Батожать на площі. Скорше, бо все пропустите.
Батожать. Скарлет не мала бажання дивитися, як канчуками батожать якогось нещасного солдата. Їй здавалося, що батогами карають лише в армії. Вона спробувала розвернути бричку, але люди довкола тіснилися, пхалися і спішили, голодні до видовищ, і потягнули її з собою. Коня штовхали, бричка хиталася. Скарлет довелося спішитися і вести коня посеред натовпу, тримаючи повіддя в руках і втихомирюючи тварину легкими погладжуваннями і тихими примовляннями.