Коли натовп нарешті зупинився, до вух Скарлет долетів свист батога і страшний мокрий хлюпіт, із яким він ляскає об чиюсь спину. Хотілося затулити вуха, але доводилося тримати і заспокоювати схарапудженого коня. Здавалося, жахливі звуки тривали вічно.
— ...сто. Все, — прозвучали слова, і натовп розчаровано застогнав.
Скарлет міцно тримала повід — люди розходилися, штовхаючись і пхаючись іще сильніше, ніж перед тим.
Вона не встигла заплющити очі. Образ покаліченого тіла закарбувався у неї в зіницях і в пам'яті. Зап'ястя і гомілки нещасного прив'язали шкіряними ременями до поставленого сторчма колеса зі спицями. Від пояса, що підперезував грубі вовняні штани, униз звисала блакитна сорочка, оголюючи те, що колись було широкою спиною. Тепер це була велетенська червона рана з рваними шматками м'яса і шкіри.
Скарлет відвернулася і сховала лице у гриву коня. Її млоїло. Кінь нервово смикав головою, сахався убік. У повітрі загус нудотний солодкавий дух.
Хтось збоку блював — Скарлет чула огидні звуки, і її шлунок скрутило спазмом. Вона нахилилася, наскільки могла, щоб не впустити повід, і її також знудило на бруківку.
— Нічого, хлопче, не соромно вернути сніданок опісля батогів. Ходімо у паб, замовимо повну склянку віскі. Мербері допоможе мені його відв'язати.
Скарлет підняла голову — це британський солдат у формі сержанта гвардії говорив до посірілого на лиці вояка. Солдат спотикаючись відступився, а інший підійшов допомогти сержанту. Вони розрізали шкіряні ремені з другого боку колеса, і тіло впало у криваве болото внизу.
«Там минулого тижня була зелена трава, — подумала Скарлет. — Не може бути. Там має бути м'яка зелена трава».
— А дружина, сержанте? — із рук ще двох солдат мовчки рвалася жінка у чорному плащі з каптуром.
— Відпустіть її. Уже по всьому. Ходімо. Пізніше возом заберуть тіло.
Жінка побігла за ними слідом і схопила сержанта за рукав із золотими галунами.
— Ваш офіцер мені обіцяв, що мені дозволять його поховати, — заволала вона, — він дав мені слово!
Сержант її відштовхнув.
— Мої накази стосувалися тільки екзекуції, решта мене не обходить. Облиш мене, жінко.
Постать у чорному плащі одиноко стояла посеред вулиці і дивилася, як солдати заходять у бар. Тільки раз вона схлипнула, задихаючись, тоді розвернулася і підбігла до колеса, до закривавленого тіла.
—Денні, о Денні, мій милий, — вона скорчилася при землі, впала на коліна посеред моторошного болота, намагаючись покласти роздерті плечі і неживу голову собі на коліна.
Каптур злетів, відкриваючи бліде виточене лице, акуратно зібране на потилиці золоте волосся, блакитні очі, а під ними — темні згорьовані кола. Скарлет примерзла до місця. Як можна зараз поворушитися, простукотіти колесами по бруківці, коли ця жінка переживає таку трагедію?
Брудний і босий маленький хлопчик пробіг по площі.
— Дайте мені з нього ґудзика, леді, абощо. Моя мама хоче на згадку, — він поторсав жінку за плече.
Ноги самі понесли Скарлет через усю площу, через залиту кров'ю траву, до краю перемішаного з червоним болота. Вона схопила хлопця за руку. Той глянув на неї і здивовано роззявився рота. Скарлет заліпила йому по лицю з усієї сили. Ляснуло лунко, наче стріляли з рушниці.
— Геть звідси, брудний паскудник! Геть!
Хлопчик заверещав від страху і кинувся навтьоки.
— Дякую, — озвалася дружина забитого до смерті.
Скарлет розуміла, що вже встрягла у що справу. Тепер вона мусила зробите хоч ту дещицю, чим іще можна було допомогти.
— Я знаю у Трімі лікаря, — сказала вона. — Я його приведу.
— Лікаря? Думаєте, він скаже пустити йому кров? — вона говорила гірко й розпачливо, але з тим же англійським акцентом, який лунав на балах у Дублінському замку.
— Він підготує вашого чоловіка до поховання, — тихо сказала Скарлет.
Закривавленою рукою жінка вхопила поділ спідниці Скарлет і поцілувала в уклінному вияві вдячності. У Скарлет на очі навернулися сльози. «Господи, я цього не заслужила. Я би поїхала геть, якби змогла розвернути бричку».
— Не треба, — просила вона. — Будь ласка, не треба.
Жінку звали Гаррієт Стюарт, її чоловіка — Денієл Келлі. Це все, що Скарлет про них дізналася, поки Денієла Келлі не поховали у закритій труні всередині католицької каплиці. Тоді вдова, яка до того мовчала, хіба відповідаючи на питання священика, озирнулася, водячи довкола дикими очима.