Ще й Біллі Келлі склав компанію Кет, і Скарлет перестала хвилюватися, що Кет тримається осібно від інших дітей. Єдиною проблемою було вороже ставлення місіс Фітцпатрик.
— Не треба нам англійців у Баллігарі, місіс О, — сказала вона, коли Скарлет привезла Гаррієт і Біллі з Тріма. — Мало нам тут було тієї Монтаг'ю, так із неї хоч користь для вас була.
— Може, вам і не до душі бачити місіс Келлі у цьому домі, а я кажу, що вона лишиться, — це мій дім!
Скарлет набридло, що всі їй вказують, що робити, а що не робити. Спочатку Шарлот, тепер місіс Фітц. Гаррієт її ніколи не критикувала. Навпаки. Вона була настільки вдячна за дах над головою і старі сукні, які їй віддала Скарлет, що іноді Скарлет хотілося накричати на неї, щоб не була така нестерпно смиренна і тиха.
Скарлет на всіх хотілося накричати, і їй було за себе соромно, бо для такого роздратування вона не мала жодних причин. Ніколи ще не вдавалося такого доброго посіву, казали в селі. Пшениця вже буяла вдвічі вища, аніж звичайно, а поля з картоплею рясно зеленіли сильними стеблами. Один прекрасний сонячний день змінювався іншим, а святкування на щотижневих ярмарках у Трімі розтягувалися до глибокої, погідної теплої ночі. Скарлет до дір станцьовувала туфлі й панчохи, але ні музика, ні веселощі не могли відволікти її від сумних думок. Коли молодь під ручку прогулювалася парами уздовж річки, Гаррієт романтично зітхала, а Скарлет відверталася, нетерпляче пересмикнувши плечима. Дяка Богу, що кожен день приходили листи із запрошеннями, думала вона. Скоро мали початися гостини і прийоми в сільських маєтках. Схоже, після елегантних балів у Дубліні і спокусливих крамниць, ярмарок у Трімі більше її не приваблював.
До кінця травня Бойн так змілів, що проглядалися камені, закладені століття тому як основа для броду. Фермери тривожно поглядали на хмари, які західний вітер гнав по низькому навислому небу. Поля знемагали без дощу. Короткі мжички освіжали повітря і зрошували землю рівно настільки, що пшеничні корені пнулися на поверхню, ослаблюючи стебла.
Кет розказувала, що північна стежка до хатинки Ґронії перетворилася на витоптаний шлях.
— В неї тепер масла більше, аніж їй треба, — розказувала Кет, намазуючи маслом булочку. — В неї купують замовляння на дощ.
— Ти тепер дружиш із Ґронією?
— Так. Біллі вона подобається.
Скарлет усміхнулася. Кожне слово Біллі було для Кет законом. Добре, що хлопець був такий добрий, інакше захоплення Кет могло обернутися страшним випробуванням. Натомість він виявляв терпіння святого. Біллі успадкував від батька хист до коней. Він учив Кет їздити верхи — Скарлет би так не навчила. Ще кілька років, і Кет пересяде із поні на коня. Вона принаймні двічі на день повторювала, що поні — це для малих дітей, а Кет — доросла дівчинка. На щастя, Біллі вагомо сказав: «ще не досить доросла». Від Скарлет Кет би такого не стерпіла.
На початку червня Скарлет поїхала на гостини у графство Роскоммон, упевнена, що не кидає доньку. «Вона, мабуть, і не помітить, що я поїхала. Який удар по самолюбству».
— Яка чудова погода! — говорили всі гості.
Після обіду на галявині грали в теніс, світле безхмарне небо почало сутеніти аж після десятої вечора.
Скарлет було приємно побачитися зі стількома людьми, які їй найбільше сподобалися в Дубліні. Єдиний, кого вона не привітала зі щирою радістю, був Чарлз Реґленд.
— Це ваш полк забив того нещасного до смерті, Чарлзе. Ніколи не забуду і не пробачу. Ви зараз не в мундирі, але це не скасовує того факту, що ви англійський солдат і що військові — чудовиська.
Чарлз відповів на диво твердо:
— Мені дуже шкода, що ви це бачили, Скарлет. Батоги — це завжди паскудство. Але зараз ми маємо справу із набагато гіршим, і мусимо це спинити.
Він відмовився пояснювати, але Скарлет із загальних розмов чула про виступи проти землевласників, які ширилися всією Ірландією. Селяни випалювали поля, різали корів, на агента-управителя великого маєтку неподалік Галвею влаштували засідку і порубали його на шматки. Ходили стишені, стривожені розмови про відновлення таємного селянського товариства ірландців «Білі хлопці» — організованої банди мародерів, яких землевласники боялися більше, ніж сто років тому. Не може бути, казали мудрі люди. Всі останні випадки — розрізнені, поодинокі та зазвичай справа рук відомих бунтівників. Однак було трохи тривожно проїжджати в екіпажі під пильними поглядами орендарів.