Скарлет пробачила Чарлзові.
— Але, — сказала вона, — не сподівайтесь, що я забуду.
— Я навіть візьму на себе відповідальність за батоги, якщо це означатиме, що ви мене пам'ятатимете, — випалив він пристрасно і почервонів, як хлопчисько. — Чорт забирай, коли я думаю про вас у казармі, вигадую промови, гідні пера лорда Байрона, а варто мені вас побачити, бовкаю суцільні дурниці. Ви ж знаєте, правда? Що я до нестями у вас закоханий?
— Так, знаю. Нічого страшного, Чарлзе. Не думаю, що лорд Байрон припав би мені до душі, а ви мені подобаєтеся.
— Справді, янголе мій? Чи є у мене надія, що...
— Не думаю, Чарлзе. Не треба такого розпачу. Річ не у вас. Моє «ні» — однакове для всіх.
Сандвічі у кімнаті Скарлет черствіли протягом ночі.
— Як добре вдома! Боюся, я жахлива людина, Гаррієт. Коли я кудись їду, мене весь час тягне додому, хоч би як мені було весело. Але б'юся об заклад, що почну думати про наступне запрошення, яке вже прийняла, ще до кінця цього тижня. Розкажи мені все, що трапилося, поки мене не було. Кет дуже вимучила Біллі?
— Не дуже. Вони вигадали нову гру, називається «потопи вікінгів». Не знаю, звідки вони взяли цю назву. Почепили на вежу мотузяну драбину. Біллі заносить нагору камінчики, а тоді вони згори жбурляють їх у річку крізь отвори у вежі.
Скарлет розсміялася.
— От бешкетниця. Вона вже давно чіплялася, щоб я дозволила їй залізти у вежу. Ще й повісила на Біллі важчу роботу. А їй і чотирьох ще нема. У шість буде вже справжнім чортеням. Боюся, без різочки ви з нею букви не вивчите.
— Не думаю. Вона вже цікавиться абеткою із тваринами у кімнаті.
Скарлет усміхнулася прихованому компліменту, що її донька мало не геній. Вона готова була повірити, що Кет усе вивчить раніше і краще, ніж будь-яка інша дитина в історії людства.
— Розкажете про прийом, Скарлет? — мрійливо спитала Гаррієт.
Досвід не позбавив її романтичної замріяності.
— Було дуже гарно, — розповідала Скарлет. — Гостей було... о, десь із два десятки, мабуть... і нарешті не було нудного старого генерала, що тільки й розказує, як вчився у герцога Веллінгтонського. Ми провели турнір із крокету «на виліт», робили ставки, як на перегонах. Я була в команді з...
— Місіс О'Гара! — страшно заволали з коридору.
Скарлет скочила з крісла. В кімнату забігла покоївка, задихана й розпашіла.
— На кухні... — видихнула вона. — Кет... попеклася... — Скарлет мало не збила її з ніг, коли кинулася з кімнати.
Ридання Кет уже було чути посеред колонади по дорозі в кухонне крило. Скарлет побігла ще швидше. Кет ніколи не плакала.
— ...вона не знала, що пательня гаряча...
— ...вже помастили маслом...
— ...впустила, щойно взяла...
— ... мамо!.. мамо!..
Стільки голосів довкола. Скарлет чула лише Кет.
— Мама тут, дорогенька. Зараз Кет полікуємо, зараз перестане боліти.
Вона схопила заплакану дитину на руки й кинулася до дверей. На долоньці у Кет випинався грубий, яскраво-червоний рубець. Ручка вже так набрякла, що маленькі пальчики не стискалися в кулачок.
Скарлет могла би заприсягтися — дорога розтягнулася вдвічі. Вона бігла з усіх ніг, пильнуючи лише, аби не перечепитися і не впасти. Якщо тільки лікаря Девліна не буде вдома, вона його витурить із містечка, щойно побачить, разом з усіма його речами й родиною.
Але лікар був на місці.
— Тихо, тихо. Нема чого так хвилюватися, місіс О'Гара. Хіба з дітьми не постійно таке трапляється? Дайте гляну.
Він натиснув на маленьку долоньку, і Кет закричала. Скарлет наче ножем різонуло.
— Сильний опік, це правда, — сказав лікар Девлін. — Треба змащувати жирним, поки не набереться пухир, тоді ми його проколемо і випустимо рідину.
— Їй зараз боляче, лікарю. Хіба нічим не можна зарадити?
У Скарлет уже плече вимокло від дитячих сліз.
— Змащуйте маслом. За якийсь час опік охолоне.
— За якийсь час? — Скарлет розвернулася і побігла геть.
Вона згадала про рідину на язику, коли вона народжувала Кет, про благословенне й швидке позбавлення болю.
Вона занесе дитину до знахарки.
Так далеко... Скарлет і забула, що річка із вежею так далеко. В неї вже ноги підгиналися, але не можна було спинятися. Скарлет бігла, ніби за нею гналися пекельні пси.
— Ґроніє! — закричала вона, щойно показалися зарості гостролисту. — Допоможи! Ради Бога, допоможи!
Знахарка виступила з тіні.
— Тут сядемо, — сказала вона стиха. — Не треба більше нікуди бігти.
Вона сіла на землю і простягнула руки.
— Ходи до Іронії, Даро. Я заберу твій біль.