Скарлет поклала Кет старій на коліна. Тоді припала до землі, готова будь-якої миті вирвати дитину і бігти кудись далі. Куди завгодно, аби допомогли. Тільки би знати, куди чи до кого.
— Клади ручку мені в долоню, Даро. Я не буду тебе рухати, сама поклади. Я поговорю з опіком, і він мене послухає. І піде.
Голос Іронії був мирний і впевнений. Зеленими очима Кет пильно дивилася на спокійне зморщене обличчя знахарки. Тоді вона поклала обпечену ручку на задублу, поплямовану трав'яним соком руку Іронії, долонькою вгору.
— У тебе великий, сильний опік, Даро. Мушу його переконати. Це буде довго, але скоро тобі полегшає.
Іронія подмухала легенько на обпечену шкіру. Раз, два, тричі. Вона схилилася над їхніми складеними руками і зашепотіла щось Кет у долоню.
Слів було не розібрати, голос шелестів, наче м'яке молоде листя чи неглибокий чистий струмочок по кам'янистому, залитому сонцем руслу. За кілька хвилин — не більше трьох — Кет затихла, і Скарлет сіла на землю від полегшення. Далі шурхотів шепіт — тихий, монотонний, заспокійливий. Голова Кет притулилася ближче, тоді опустилася на груди Іронії. Шепіт продовжився. Скарлет відкинулася на лікті. Голова її сама впала долі, і вона опустилася на землю горілиць і заснула. А Іронія шепотіла до опіку далі й далі, поки Кет і Скарлет спали. І повільно, повільно набряк зійшов, почервоніння зникло, і шкіра на долоньці Кет стала гладенька й неушкоджена, як і раніше. Тоді Іронія підняла голову і облизала потріскані губи. Вона склала рученята Кет разом, обняла дитину і заколихала із боку в бік, мугикаючи під ніс. За якийсь час вона спинилася.
— Даро, — Кет розплющила очі. — Тобі час іти. Скажи матері, Іронія втомилася і піде спати. Відведи маму додому.
Знахарка поставила Кет на ноги. Тоді повернулася і навкарачки заповзла в густі зарості гостролисту.
— Мамо. Ходи.
— Кет? Як же я так заснула? О янголе мій, пробач мені. Що сталося? Як ти, серденько?
— Я поспала. Ручка добре. Можна я пограюся у вежі?
Скарлет глянула на неушкоджену долоню дочки.
— О Кицю-Кет, твоїй мамі дуже треба обійняти тебе і поцілувати, будь ласка.
Вона притулила до себе Кет на хвилинку, а тоді відпустила. І це був її подарунок доньці. Кет торкнулася губами щоки Скарлет.
— Не піду у вежу, буду вдома пити чай з пирогами, — сказала вона. І це був її подарунок матері. — Ходімо додому.
— На Справжню О'Гару наклали закляття, а відьма й підкидьок говорили нелюдською мовою, — Нелл Ґерріті розказувала, що бачила це на власні очі, і так злякалася, що кинулася додому через Бойн, не дійшовши броду. Була би втопилася, якби річка не зміліла.
— Хмари закляла, щоби нас оминали.
— А хіба не перестала доїтися того самого дня корова Енні Макґінті, а то ж була наймолочніша корова на весь Трім!
— Дену Гулігену з Навану такі бородавки на ногах пустилися, що бідака не може встати на ноги.
— Підкидьок їздить на вовкові, який удень перекидається на поні.
— Її тінь упала на мою маслоробку, і з неї тепер не виходить масло.
— Кажуть, вона бачить у темряві і так і світить поночі червоними, як вогонь, очима...
— А чули, як вона народилася, містере Райлі? То було в Ніч усіх святих, небо рвалося на шматки кометами...
По всій окрузі чутки неслися від дому до дому.
Місіс Фітцпатрик знайшла тільце Кетиного кота на порозі будинку. Його задавили, потім випотрошили. Вона загорнула кота в ганчірку і сховала у своїй кімнаті, щоб непомітно потім винести і закопати побіля річки.
Розалін Фітцпатрик без стукоту ввірвалася до Колума в дім. Він глянув на неї, але не встав із крісла.
— Я так і думала! — вигукнула вона. — Не можеш пити у барі, як чесний чоловік, ховаєшся вдома з цим жалюгідним нікчемою.
В її голосі бриніла зневага, вона ще й презирливо копнула черевиком розкинуті закляклі ноги Стівена О'Гари. Той схропнув роззявленим ротом. Увесь його одяг і подих просякли міцним духом віскі.
— Облиш мене, Розалін, — кволо обізвався Колум. — Ми з кузеном оплакуємо смерть майбутнього Ірландії.
Місіс Фітцпатрик уперла руки в боки.
— А як же майбутнє твоєї рідні, Колуме О'Гаро? Будеш топитися в другій пляшці, коли Скарлет оплакуватиме смерть свого милого дитяти? Горюватимеш разом із нею, коли твоя похресниця лежатиме в могилі? Бо я кажу тобі, Колуме, ця дитина в смертельній небезпеці.
Розалін упала на коліна біля його крісла, поторсала його за руку.
— Заради Ісуса і благословенної Марії, Колуме, зроби щось! Я радила, чим уміла, але мене ніхто не послухав. Може, вже й запізно. Може, і тебе ніхто не послухає, але роби щось. Не можна отак ховатися від світу. Люди бачать, що ти їх покинув, і твоя кузина Скарлет так само.