Тоді люди схвально загукали.
Але ввечері при каміні говорили про відьму, підкидька і про вежу, де підкидьок під'юджує дух повішеного лорда до помсти.
81
Невдовзі небо прояснилося і повернулась нещадна спека. На перших сторінках «Таймз» писали хіба про погоду. На другій і третій сторінках дедалі частіше з'являлися замітки про напади на маєтки та агентів землевласників.
Скарлет щодня дивилася на ці новини і викидала газету. Принаймні їй про повстання хвилюватися не потрібно, дяка Богу. Люди знали, що вона про них подбає.
Проте це було нелегко. Надто часто, коли вона приїжджала у місто, де мали би бути запаси борошна та м'яса, виявлялося, що насправді жодних запасів не було або вже закінчилися. Спочатку Скарлет завзято торгувалася, не бажаючи переплачувати, але чим менше лишалося продуктів, тим більшою вдачею було знайти хоч якісь харчі — тож вона платила, скільки просили, навіть за не дуже добрі товари.
«Наче у Джорджії після війни, — думала Скарлет. — Ні, гірше. Бо тоді ми боролися з янкі, які все вкрали або спалили. Тепер від мене залежить життя більшої кількості людей, ніж у Тарі. А я навіть не знаю, хто мій ворог. Не можу повірити, що Бог прокляв Ірландію».
І все ж вона на сто доларів накупила свічок, щоби мешканці Баллігари ставили у каплиці під час молитов. І обережно об'їжджала конем чи фургоном купи каміння, які почали з'являтися при дорозі чи серед полів. Вона не знала, яких це задобрювали язичницьких богів, але якщо вони подарують дощ, вона готова була віддати їм кожен камінь у графстві Міт. Власними руками позносить, якщо доведеться.
Скарлет почувалася безпорадною. Це було нове для неї почуття, і воно її лякало. Вона думала, що знається на землі, бо виросла на плантації, і не дивувалася. коли в Баллігарі вдалися врожайні роки, бо тяжко працювала сама і вимагала цього ж від інших. Але що робити тепер, коли скільки не працюй — нічого не допомагає?
Вона й далі їздила на гостини й охоче приймала запрошення. Тільки тепер вона їхала почути новини від інших землевласників, а не розважатися.
На гостину до Ґіффордів в абатстві Кілбовні Скарлет на день спізнилася.
— Я дуже перепрошую, Флоренс, — сказала вона леді Ґіффорд, — якби в мене були бодай якісь манери, я би додумалася попередити телеграмою. Але правда в тому, що я їздила містами і селами, шукаючи, де купити борошно і продукти, і зовсім забула, який це день тижня.
Леді Ґіффорд відчула таке полегшення, коли Скарлет нарешті приїхала, що навіть забула образитися. Інші гості прийняли саме її запрошення, а не чиєсь інше, лише тому, що вона обіцяла їм: Скарлет також приїде.
— Я все чекав можливості потиснути вам руку, пані, — джентльмен у шта-нах-гольф, зібраних під коліном, жваво тряс Скарлет руку.
Він був узагалі жвавий старигань, цей маркіз Треванн, із розпатланою білою бородою і пурпуровими прожилками на гачкуватому носі.
— Дякую, сер, — сказала Скарлет.
«За що?» — про себе дивувалася вона.
Маркіз говорив голосно, як усі глухі. Почули всі гості, хотіли вони чи ні. Його крики сягали поля для крокету.
Вона заслужила вітання, — гримів він, — за порятунок Баллігари. Він казав Артуру: не будь таким дурнем, не марнуй гроші на ті кораблі — то злодійня, і вони його дурять, що туди пішло добре дерево. Але Артур не слухав, він заповзявся себе погубити. Вісімдесят тисяч фунтів він заплатив, більше ніж половину спадку, за такі гроші можна купити все графство Міт. Він був дурень, завжди був дурнем, не мав у голові жодної клепки з самого дитинства, коли вони товаришували малими хлопчиками, маркіз уже про це знав. Але дідько, він любив Артура, як брата, хоч яким той був дурнем. Хіба бувають вірніші друзі, ніж він був Артуру? Він ридав, — так, мем, — отакими сльозами, коли Артур повісився. Він завжди знав, що Артур — дурень, але хто би подумав, що настільки? Артур любив ту землю, зняв ради неї останню сорочку, а потім і життя віддав. Як тільки Констанс могла покинути цей маєток? Вона мусила його зберегти в пам'ять про Артура.
Маркіз дякував Скарлет, що вона зробила те, на що Артуровій вдові не стало совісті.
— Хочу вам ще раз потиснути руку, пані О'Гаро.