«Цікаво, чи Нен Саткліф прокинеться до того часу? Вона ніколи не скидалася на ранню пташку. Та байдуже. Я не відмовлюся від прохолодної ванни і зміни одягу, перш ніж зустрітися з кимось. Сподіваюся, що для мене там буде нормальна служниця, а не така криворука ідіотка, як у Ґіффордів. Вона мало не повідривала рукави моїх суконь, коли вішала їх. Можливо, місіс Фітц, як завжди, має рацію. Але я не хочу, щоб камеристка крутилася біля мене щосекунди мого життя. Пеґґі Квін робить усе, що мені потрібно, вдома, а якщо хтось хоче, щоб я їх відвідала, то доведеться їм змиритися, що я приїду без служниці. Мені й самій варто було б запросити гостей на прийом, щоб віддячити за виявлену мені гостинність. Усі були такі добрі... Та ще не час. Наступного літа. Можу сказати, що це літо було надто спекотне, до того ж я хвилювалася через фермерів...»
Раптом двоє чоловіків вийшли з тіні по обидва боки дороги. Один вхопив коня за вуздечку; інший націлив рушницю. Серце Скарлет шалено закалатало, а думки пронеслися з блискавичною швидкістю. Чому вона не подумала взяти з собою револьвер? Може, вони вдовольняться її упряжкою та валізами і дозволять їй повернутися пішки в Трім, якщо вона заприсягнеться нікому не розповідати, як вони виглядали. Ідіоти! Хіба вони не могли принаймні маски начепити, як ті, про які вона читала в газеті?
Святий Боже! Вони у формі, то це зовсім не члени таємного селянського угруповання.
— А щоб вам добре було! Ви мене до півсмерті налякали! — вона заледве бачила чоловіків. Зелені форми королівських констеблів Ірландії зливалися з тінистими живоплотами.
— Прошу вас, назвіться, мадам, — сказав чоловік, що тримав коня. — Кевіне, поглянь, що в екіпажі.
— Не смійте торкатися моїх речей! За кого ви себе маєте? Я місіс О'Гара з Баллігари, іду до Саткліфів у Кілбрайд. Містер Саткліф — член магістрату, він вас обох відправить в док! — насправді вона не знала, чи був Ернест Саткліф членом магістрату, але своєю кущистою рудою бородою він дуже на нього скидався.
— То ви місіс О'Гара? — Кевін, якому наказали обшукати екіпаж, вийшов до неї наперед і зняв капелюха. — Ми чули, як про вас говорили в казармах, мадам. Лише кілька тижнів тому я питав у Джонні чи не варто з'їздити й представитися вам?
Скарлет здивовано поглянула на нього.
— Навіщо? — запитала вона.
— Кажуть, що ви з Америки, місіс О'Гара, що я й сам можу підтвердити з вашого акценту. А ще кажуть, що ви з великого штату Джорджія. Нам обом це місце дуже дороге, бо ми воювали там з шістдесят третього.
Скарлет усміхнулася.
— Справді? Хіба можна було бодай уявити, що я зустріну когось із дому дорогою до Кілбрайду. А де ви були? В якій частині Джорджії? Ви були з генералом Гудом?
— Ні, мадам, я був одним із Шерманових солдат. А Джонні ось був з конфедератами, саме там він і отримав своє ім'я, на честь Джонні Реба.
Скарлет похитала головою, щоб проясни ти думки. Вона, мабуть, щось не так почула. Але додаткові запитання й відповіді це підтвердили. Двоє, чолові-ків,обоє ірландці, були тепер найкращими друзями. Зі щасливими спільними спогадами про те, як вони ворогували у жорстокій війні.
— Я не розумію, — зрештою визнала вона. — Ви намагалися вбити один одного п'ятнадцять років тому, а тепер ви друзі. І навіть не сперечаєтесь про Північ і Південь і чия була правда?
«Джонні Реб» засміявся.
— Яка солдатові різниця, чия правда? Його завдання — битися, це йому подобається. Байдуже, з ким ви б'єтеся, якщо бій добрий.
Коли Скарлет дісталася до дому Саткліфів, то настільки шокувала їхнього дворецького, попросивши каву з бренді, що той мало не втратив свого професійного самовладання. Вона була збентежена і ніяк не могла опанувати себе.
Після того вона прийняла ванну, одягнула свіжу сукню і спустилася вниз, відновивши самовладання. Поки не побачила Чарлза Реґленда. Він не міг тут бути! Вона повелася, наче не помітила його.
— Нен, як ви чудово виглядаєте. Мені дуже сподобався ваш будинок. У мене дуже гарна кімната, я б у ній залишилася назавжди.
— Це мене б дуже тішило, Скарлет. Ви ж знаєте Джона Ґрема, так?
— Лише його репутацію. Я все чекала, щоб нас представили. Вітаю, містере Ґрем.
— Місіс О'Гара.
Джон Ґрем був високим струнким чоловіком із природничо гнучкістю атлета. Він був обер-єгермейстером полювання графства Голвей, чи не найвідомішого полювання в Ірландії. Кожен мисливець на лисиць у Великій Британії сподівався отримати запрошенім на це полювання. Ґрем про це знав, як знала і Скарлет. Не було сенсу прикидатися.