Скарлет слухала про плани доньки, спостерігала за її старанними приготуваннями з гордістю за рішучість Кет створити світ, у якому їй буде добре, навіть якщо в ньому не буде Біллі. Можна повчитися в її чотирирічної дитини, сумно подумала вона. На Геловін Скарлет організувала для Кет святкування, яке придумала сама дівчинка. Було чотири маленькі торти, на кожному по чотири свічки. Один торт вони з'їли самі, сидячи на підлозі у вежі. Другий розділили з Ґронією. Тоді пішли додому, залишивши ще два торти пташкам і тваринам.
Наступного дня від них не залишилося й кришки, схвильовано повідомила Кет. Вона не запрошувала матір подивитися. Тепер вежа належала тільки їй.
Як і всі в Ірландії, тієї осені Скарлет читала газети із занепокоєнням, що переросло в обурення. Його причиною була кількістю виселень. Спроби фермерів відбиватися були цілком зрозумілими їй. Напасти на пристава чи констеблів з кулаками або вилами — нормальна людська реакція; їй було прикро, що в жодному випадку виселення не можна було зупинити. Фермери не винні, що загинув урожай, а отже, не було грошей від продажу зерна. Вона сама все про це знала.
На полюваннях поблизу постійно говорили про те саме, інші землевласники були набагато менш толерантними, ніж Скарлет. Їх непокоїли повстання фермерів.
— Чорт забирай, а чого вони очікують? Якщо вони не платять за оренду, то не можуть жити в будинках. Вони про це знають. Так завжди було. Кляте повстання, ось, що відбувається...
Та Скарлет стала реагувати так само, як і її сусіди, коли прийшли селяни-повстанці. Окремі інциденти траплялися ще впродовж літа. Тепер вони були краще організовані й жорстокіші. Щоночі вони підпалювали стодоли й копиці сіна, вбивали худобу й овець, свиней, віслюків, ламали ноги й різали сухожилля коням. Розбивали вітрини магазинів і закидали всередину гній або палаючі смолоскипи. Наприкінці осені — на початку зими почастішали напади із засади на військових, англійських солдатів, ірландських констеблів і знать в екіпажах чи верхи. Скарлет брала двох конюхів для охорони, коли їздила на зустрічі.
І постійно переживала за Кет. Здавалося, що від'їзд Біллі засмутив доньку набагато менше, ніж боялася Скарлет. Кет ніколи не сумувала й не скиглила. Вона постійно мала якесь заняття чи гру, які сама для себе вигадувала. Та їй було лише чотири роки, тому Скарлет переживала, коли донька багато гуляла сама. Скарлет заприсяглася не утримувати дитину зачиненою, проте дуже хотіла, щоб вона була не така жвава, не така незалежна, не така безстрашна. Кет ходила в конюшні, стодоли, комірчину й маслобійню, в сад і садові хижі. Вона гуляла лісом і полями, як дике створіння, почувалася там як удома, а будинок був для неї країною ігор у численних необжитих кімнатах, на горищі, де було багато різних коробок і скринь, у підвалах, де стояли винні шафи і бочки з продуктами, кімнатах прислуги, коморах для столового срібла, молока, масла, сиру, льоду, прасування, прання, шиття, теслярських робіт, чищення взуття і сотень інших речей, які підтримували життя Великого дому.
Не було навіть сенсу шукати Кет. Вона могла бути будь-де. Вона завжди приходила додому поїсти й коли наставав час купання. Скарлет ніяк не могла збагнути, звідки дитина знала, котра година, але Кет ніколи не спізнювалася.
Мати і донька щодня після сніданку їздили кататися верхи. Скарлет стала боятися виїжджати на дорогу через заколотників, але й не хотіла псувати їхнє тісне спілкування під час поїздок компанією конюхів, тож вони стали їздити стежкою, яку колись використовували — повз вежу, через брід, до пішника, що вів до дому Денієла. «Пеґін О'Гарі це може не подобатися, — подумала вона, — та їй доведеться миритися зі мною і з Кет, якщо вона хоче, щоб я й далі сплачувала Шеймусову ренту». Вона шкодувала, що Денієлів молодший син — Тімоті — так довго шукав собі дружину. Тоді б у нього був свій маленький будиночок, а Пеґін, дивись, і подобрішала б. Скарлет бракувало тієї простої близькості з родиною, яка в них була, поки не з'явилася Пеґін.
* * *
Щоразу, вирушаючи на полювання, Скарлет питала Кет, чи та не проти залишитися. Маленьке смагляве чоло над ясними зеленими очима морщилося від нерозуміння.