Сам принаймні точно. Проте Скарлет відчувала гострий біль знову й знову, коли бачила спину високого темноволосого чоловіка, зодягнутого в оксамит чи парчу, і це виявлявся Фентон. У кожному натовпі Скарлет шукала Рета. Минулого року він був у замку, чому не міг приїхати цього... саме сьогодні, саме сюди?
Однак то завжди був Фентон. Хоч куди б Скарлет дивилася, хоч які розмови чула, хоч яку б газетну статтю читала. Принаймні вона була вдячна, що він не звертав на неї особливої уваги; в іншому разі за нею б ширилися чутки. Скарлет бажала, щоб його ім'я не було у всіх на вустах щодня.
Плітки поволі переросли у дві теорії: він підготував свій забутий дім для таємного неофіційного візиту принца Уельського; він піддався чарам леді Софії Дадлі, яку обговорювали під час сезону в Лондоні у травні і яка тепер повторює свій успіх. То була найстаріша історія з усіх — чоловік сіє дикий вівсюг і роками ігнорує жіночі чари, а тоді бах! — коли йому виповнюється сорок років, він втрачає розум і віддає своє серце вроді й невинності.
Леді Софії Дадлі було сімнадцять років. Золоте волосся її було кольору стиглого сіна, очі блакитні, як літнє небо, а личко рожево-біле, так що сама порцеляна себе стидалася. Так принаймні розповідали балади, написані про неї, що продавалися на вулиці за пенні.
Насправді ж вона була вродливою сором'язливою дівчиною, яка перебувала під контролем своєї амбіційної матері і червоніла часто й привабливо через усю увагу та залицяння, що їй діставалися. Особиста вітальня Софії розташовувалася поряд з кімнатою Скарлет. То була друга найкраща кімната за облаштуванням і краєвидом на парк Сент-Стівен-Ґрін, але перша за кількістю людей, які прагнули туди потрапити. Не те щоб до Скарлет ніхто не приходив; заможна й знана вдова із прекрасними зеленими очима завжди матиме шанувальників.
«Чому тут дивуватися, — думала Скарлет. — Я вдвічі старша, і мій успіх почався минулого року». Але інколи їй було складно втримати язика за зубами, коли ім'я Софії пов'язували з Люком. Усі знали, що герцог просив руки Софії, але всі погодилися, що Фентон був би кращою партією для неї. Герцог має перевагу над графом, однак Фентон у сорок разів багатший і в сто разів привабливіший за герцога.
«І він мій, якщо забажаю, — хотіла сказати Скарлет. — Про кого б тоді складали балади?»
Скарлет картала себе за дріб'язковість. Вона сказала собі, що була дурною, коли думала про передбачення Фентона, що за рік чи два її забудуть. А ще намагалася не перейматися крихітними зморшками на шкірі навколо очей.
Скарлет повернулася до Баллігари ще до початку роботи у Першу неділю й була дуже рада втекти з Дубліна. Останній тиждень сезону тягнувся, здавалося, безкінечно.
Добре бути вдома, добре думати про щось реальне, наприклад, прохання Педді О'Файолін про більший розподіл торфу, замість того, щоб чепуритись на наступну вечірку. А ще справжнє щастя — відчувати міцні обійми Кет, якими вона ледь не задушила Скарлет, привітавши її з поверненням додому.
Щойно останню проблему залагодили, останнє питання вирішили, Скарлет пішла до ранкової кімнати пити чай з донькою.
— Ось твоя половина, — сказала Кет. Вона напхала рота еклерами, які Скарлет привезла з Дубліна.
— Химерно, Кицю-Кет, але я зовсім не голодна. Може, ти хочеш іще?
— Так.
— Так, будь ласка.
— Так, будь ласка. То можна вже їх з'їсти?
— Так, можна, міс Поросятко.
Усі еклери було з'їдено, перш ніж Скарлет допила свій чай. Кет повністю присвятила себе поїданню еклерів.
— Де б ти хотіла прогулятися? — запитала Скарлет. Кет сказала, що хоче відвідати Ґронію.
— Ти їй подобаєшся, мамусю. Я їй більше до вподоби, але ти також.
— Чудово, — відповіла Скарлет. Вона із превеликим задоволенням сходить до башти. Там вона відчувала спокій, якого так бракувало в її житті.
Скарлет заплющила очі й на мить притулилася щокою до стародавніх гладеньких камінців. Кет помітно нервувалася.
Тоді Скарлет потягла мотузяну драбину до дверей, щоб перевірити. Вона була брудна й обвіяна всіма вітрами, хоча здавалася достатньо міцною. Краще зробити нову. Якщо вона розірветься. Кет упаде вниз — Скарлет не могла навіть про таке думати. Вона так сподівалася, що Кет запросить її нагору до своєї кімнати. Скарлет смикнула за драбину, наче натякаючи.
— Ґронія чекатиме на нас. мамусю. Ми багато галасу здійняли.
— Гаразд, я вже йду.
Знахарка не виглядала старшою з їхньої першої зустрічі, здавалося, вона виглядала так само. «Можу побитися об заклад, що вона й шаль ту саму носить». — подумала Скарлет. У маленькій темній хатині Кет одразу взялася до справи: вона діставала чашки з палички, згребла застарілий, із запахом гарі торф'яшш брикет до купки тліючих жаринок для чайника. Тут вона почувалася як удома.