— Я собі потім уторопав, — продовжував Веллер. — Вони спроста не дуже вірять паперу. Чи ще моїм всяким штукам, також ні. Я до них відправляв і медичні фургони, і громовідводи — все, що певно скупують, ніц їм не звабило інтересу. Кажу вам, хлопці, це вдарило по моїй гордині. — Він скорчив печальну гримасу і тут же широко усміхнувся, блиснувши трьома великими золотими коронками. — Певні шо, ми би з моєю Лулою не збідніли, якби я щось не вкумекав. У добрі, ситі часи, коли республіканці мали Джорджію в кулаці, я добре собі заробив на залізничних контрактах, і ми би жили з розмахом, навіть коби я був такий дурень, щоби справді взятися будувати залізничні шляхи. Але я не люблю втрачати навик, ще й Лула квохтала, що я не виходжу з дому й сиджу без діла. Тоді — дяка Богу — почалася Паніка, і всі конфедератки позабирали гроші з банків і сховали їх під матраци. Кожен дім — навіть бідняцька халупа — був золотою жилою, і я не міг пройти повз.
— Досить вихвалятися, Білле, що ти вигадав? У мене вже в горлянці пересохло, а ти все собою тішишся і колами ходиш, — Еймос Барт підкреслив свою нетерплячість прицільним плювком, який не долетів до цілі-плювальниці.
Скарлет також не терпілося. Не терпілося звідти забратися.
— Не жени коней, Еймосе, я вже до того йду. Як же було залізти під ті матраци? Я не мандрівний проповідник, я люблю сидіти за бюрком, я плачу хлопчатам — хай їздять і продають. Так я і сидів собі у поворотному шкіряному кріслі, аж дивлюсь у вікно, а там жалобна процесія. Мене наче блискавкою шугнуло. Нема у Джорджії жодного дому, де не помер би хтось із рідних-близьких.
Скарлет не могла відвести від Білла Вернера нажаханого погляду, коли він описував аферу, на якій наживався.
— З матерями і вдовами легше всього, а їх і лишилося більше всіх. Вони любесенько слухають, коли мої хлопці кажуть, що ветерани-конфедерати ставлять пам'ятники на кожному полі битви, і витрушують гроші з-під матрациків швидше, ніж ти скажеш «Ейб Лінкольн» — щоб ім'я їхнього хлопця там вирізали на мармурі.
Це було гірше, ніж Скарлет могла собі уявити.
— Ну ти й старий лис, Білле, це ж геніально! — вигукнув Еймос, і вся компанія розреготалася голосніше, ніж перед тим.
Скарлет здалося, що її зараз знудить. Неіснуючі залізничні шляхи і золоті копальні ніколи її не обходили, але матері і вдови, яких дурив Білл Веллер, були її близькими. Може, він уже шле своїх шахраїв до Беатріс Тарлтон, чи Кетлін Калверт, чи Діміті Манро, чи якоїсь іншої жінки в окрузі Клейтон, яка втратила сина, брата чи чоловіка.
Її голос прорізав їхній сміх, наче ніж.
— Це найпідліша, найогидніша історія, яку я коли-небудь чула в своєму житті. Ти огидний мені, Білле Веллере. Всі ви мені огидні. Що ви знаєте про південців — про порядних людей узагалі? У вас за все життя не майнуло жодної порядної думки, жодного порядного вчинку не було!
Вона руками розштовхала остовпілих чоловіків і жінок, що зібралися довкола Веллера, і побігла геть, витираючи руки об спідниці, намагаючись відтерти бруд їхнього дотику.
Сяяла їдальня, купчилися срібні тарелі з багатими наїдками, і жовч підійшла Скарлет до горла від мішанини запахів жирних, масляних соусів і запльованих тютюновим соком плювальниць. Перед очима постав ледь освічений гасовим ріжком стіл у Фонтейиів, проста вечеря із домашньої шинки, маїсового хліба і власноруч вирощеної городини. Вона була їхня, а вони були її — вона не належала до цих вульгарних, мерзотних, розцяцькованих чоловіків і жінок.
Скарлет повернулася обличчям до Веллера та його посіпак.
— Покидьки! — закричала вона. — Ось що ви таке. Покидьки. Геть із мого дому, геть з-перед моїх очей, мене від вас нудить!
Меймі Барт намарне спробувала її заспокоїти.
— Послухай, мила... — почала вона, простягаючи до Скарлет унизані перстенями пальці.
Скарлет відсахнулася, уникаючи дотику.
— Особливо від тебе, жирна свиня.
— Що?! Та мене ніколи... — голос Меймі Барт затремтів. — Я збіса не збираюся терпіти таке ставлення. Та я не лишуся, якщо ти благатимеш мене на колінах, Скарлет Батлер.
Сердитий, розбурханий натовп поштовхався до виходу, і менше ніж за десять хвилин кімнати спорожніли — тільки розгардіяш лишився на згадку. Скарлет ступала крізь розсипану їжу та розлите шампанське, розбиті тарілки та склянки, не дивлячись під ноги. Вона тримала голову високо, як учила її мама. Уявляла, ніби це знову Тара, і вона підіймається сходами з важким томом «Веверлі» Вальтера Скотта на гонові, тримаючи спину рівно, як дерево, а підборіддя абсолютно перпендикулярно до плечей.