Скарлет усміхалася, коли виїхала бричкою до станції у Трімі. Вона мала великий досвід у боротьбі з настоятельками і раділа нагоді для сварки.
89
Часу вранці вистачило хіба на те, щоб забігти в майстерню до місіс Сімс, заспокоїти її, розпитати про довжину і візерунок замовленого мережива і поспішити на вранішній потяг до Голвея. Вже у потязі Скарлет зручно вмостилася і розгорнула газету.
Леле, ось і воно. Оголошення про весілля надрукували в «Айриш Таймз» на першій сторінці. Скарлет зиркнула на решту пасажирів у купе — вони також читають газету? Якийсь чоловік у твідовому мисливському костюмі читав журнал, гарно вбрані мати із сином грали у карти. Скарлет повернулася до статті про себе. До офіційного оголошення «Айриш Таймз» додала розлогі коментарі. Скарлет усміхалася, читаючи про «О'Гару із Баллігари, прекрасну оздобу ближнього кола віце-короля» та «незрівнянну й сміливу вершницю».
У цю подорож до Дубліна та Голвея вона взяла всього одну невеличку валізу, тож зі станції до найближчого готелю її супроводжував лишень один носій.
У фойє скупчився цілий натовп.
— Якого дідька? — вирвалося у Скарлет.
— Перегони, — обізвався носій. — Ви ж не зібралися сюди, не дізнавшись про перегони? То була би страшна дурниця. Ви тут не знайдете, де переночувати.
«Який нахаба, — подумала Скарлет, — от отримаєш у мене на чай».
— Чекайте тут, — уголос сказала вона.
Проштовхнулася до стійки портьє і відразу попросила.
— Покличте управителя.
Замучений клерк оглянув її з ніг до голови і випалив:
— Так, звісно, мадам, одну хвилину, — і зник за перегородкою з матованого скла.
Повернувся він із лисіючим чоловіком у чорному сюртуку та штанах у смужку.
— У вас якась скарга, мадам? Боюся, наші послуги бувають дещо менш, ем, скажімо так — досконалими — на час перегонів. Яка би незручність...
Скарлет його перебила.
— А я пам'ятаю ваш готель цілком досконалим, — і переможно всміхнулася. — Саме тому хочу тут зупинитися. Мені потрібна кімната на цю ніч. Я — місіс О'Гара з Баллігари.
Запопадливість управителя розтала вмить, як ранкова роса у серпні.
— Кімнату на цю ніч? Це не...
Клерк смикнув його за рукав. Управитель зиркнув на нього сердито, той зашепотів йому на вухо, тицяючи пальцем у розгорнуту газету на столі.
Управитель низько вклонився Скарлет, розплившись у послужливій усмішці.
— Така честь для нас, місіс О'Гаро. Сподіваюся, ви не відмовитеся від нашого особливого номера. Це найкращий номер у Голвеї, для наших особливих гостей. Ви з валізами? Їх занесуть нагору.
Скарлет махнула в бік носія. Зручно бути нареченою графа.
— Занесіть у мої кімнати. Я повернуся пізніше.
— Звісно, місіс О'Гаро.
Насправді, Скарлет не збиралася лишатися на ніч. Вона сподівалася встигнути на обідній потяг до Дубліна, може, навіть, на передобідній, щоби ще сісти на вечірній потяг назад до Тріма. «Дяка Богу, що зараз так пізно смеркається. Якщо знадобиться, матиму час аж до десятої вечора, поки засутеніє. А тепер перевіримо, чи граф Фентонський справить таке ж враження на черниць, як на управителя готелю. Шкода лише, що Фентон — протестант. Мабуть, не варто було просити Дейзі Сімс тримати все в таємниці».
Скарлет вийшла з готелю на площу. Фу, який смердючий натовп! Мабуть, щойно всі з іподрому. Скарлет протиснулася між двома червонощокими чоловіками, що люто махали руками, і налетіла на сера Джона Морленда. Вона заледве його впізнала — він скидався на смертельно хворого. В його зазвичай рум'яному обличчі не було ні кровинки, а завжди теплі та допитливі очі згасли.
— Варте, любий. З вами все гаразд?
Він дивився крізь неї, наче не бачив.
— О, вибачте, Скарлет. Я сам не свій. Навалилося.
Що це він, отак зранку? Джон Морленд взагалі не дуже випивав, тим більше до обіду. Вона рішуче взяла його під руку.
— Ходімо, Варте. Вип'єте зі мною кави, тоді щось з'їсте.
Скарлет завела його в ресторан готелю. Морленд ішов, похитуючись, на нетвердих ногах. «Мабуть, доведеться таки лишитися на ніч, — подумала вона, — Барт важливіший за якесь мереживо. Що з ним таке могло трапитися?»
Після кількох горнят кави вона дізналася. Джон Морленд утратив самовладання і розридався, розповідаючи: