Скарлет уже було повернулася до виходу, аж тут ледве не спіткнулася. Її голос дрижав, коли вона уточнила:
— Часом, не містер Рет Батлер?
Здавалося, службовець цілу вічність розглядав папірець у руці і щось там вичитував, перш ніж підтвердити:
— Так, саме він.
«Рет! Тут! Барт, мабуть, написав йому про стайні, про те, що продає кобилу, про Діжон. Він, мабуть, як і я, хоче допомогти Вартові. Приїхав аж із Америки заради друга. Або збирається купити коня, щоби перемогти на наступних скачках у Чарлстоні. Байдуже. Навіть бідний, любий, нещасний Барт більше не має значення, Господи помилуй. Я побачу Рета!»
Скарлет усвідомила, що біжить, мчить, розпихає людей з дороги без жодних вибачень. До біса всіх і все! Рет приїхав, він всього за кілька сотень ярдів звідси.
— Восьма ложа, — видихнула вона стюардові.
Той показав, куди йти. Скарлет вирівняла дихання, щоб не викликати підозри. А що серце калатає, то ззовні і не видно, правда? Вона піднялася на дві сходинки у завішену стягами ложу. В далечині овальною дерновою доріжкою дванадцять жокеїв у яскравих куртках гнали коней до фінішу. Люди довкола Скарлет азартно кричали, підганяючи. Вона не чула ні звуку. У бінокль за перегонами спостерігав Рет. Навіть за десять футів від нього тхнуло віскі. Він похитувався на ногах. П'яний? Тільки не Рет. Він завжди пив, не п'яніючи. Невже Бартове горе так його вразило?
«Подивися на мене, — благало її серце. — Опусти бінокль і глянь на мене. Поклич мене на ім'я і подивися у вічі. Хай у твоєму погляді я прочитаю бодай якесь почуття. Колись давно ти кохав мене».
Тріумфальні вигуки і стогони поразки ознаменували закінчення перегонів. Рет опустив бінокль — пальці у нього дрижали.
— Чорт забирай, Варте, четвертий раз поспіль я програю, — розсміявся він.
— Вітаю, Рете, — сказала Скарлет.
Він різко обернувся і обпалив її потемнілим поглядом. У його очах не було жодного теплого почуття, сам гнів.
— Добридень, графине, — він окинув поглядом її всю, від лайкових черевиків до капелюшка з білим чаплиним пір'ям. — Виглядаєте... дорого.
Він різко повернувся до Джона Морленда.
— Чого ти не попередив мене, Варте? Я б лишився в барі. Випусти мене.
І з силою відштовхнув Морленда з дороги, пропихаючись до виходу з іншого боку ложі, подалі від Скарлет.
Вона безнадійно дивилася йому в спину, поки він не зник у натовпі. Тоді її очі наповнилися слізьми.
Джон Морленд незграбно поплескав її по плечу.
— Слухайте, Скарлет, вибачте за Рета. Він забагато випив. Спочатку я, тепер оце його вам довелося терпіти. Невесело вам.
«“Невесело”. Це так Барт висловився? “Невесело”, коли тебе втоптують у болото. Хіба я багато просила? Лише привітатися, назвати мене на ім'я. Хто дав Ретові право гніватися на мене та ображати? Чого мені не можна заміж після того, як він викинув мене, наче сміття? До біса його! Чого це для нього пристойно розлучитися зі мною, натомість одружитися з добропорядною чарлстонкою і наплодити добропорядних чарлстонських діточок, з яких мають вирости ще добропорядніші городяни? Зате для мене — така ганьба, вийти заміж удруге і забезпечити його дитині все, що мав би забезпечити він».
— Бажаю йому перечепитися на п'яних ногах і скрутити в'язи, — сказала вона Барту Морленду.
— Не сердьтеся на Рета, Скарлет. У нього минулої весни сталася справжня трагедія. Мені соромно, що я так страждаю за стайні, коли Рет переживає таке горе. Я ж вам казав про його дитину? Сталося страшне лихо. Його дружина померла під час пологів, а немовля — всього за чотири дні після матері.
— Що? Що? Повторіть.
Скарлет так люто трясла його, що в Морленда злетів капелюх. Він глянув на неї збентежено і тривожно, мало не перелякано. В ній проступило щось дикунське, щось могутніше, ніж він колись бачив у житті. Він повторив, що у Рета померла дружина з дитиною.
— Куди він пішов? — заволала Скарлет. — Барте, ви ж знаєте, куди він міг піти?
— Не знаю, Скарлет. У бар... в готель... у шинок... куди-завгодно.
— Він збирався з вами в Англію?
— Ні, сказав, що приїхав до друзів. Він неймовірний чоловік, у нього всюди друзі. Ви знали, що він якось їздив на сафарі з віце-королем? Їх обох запросив якийсь магараджа. Мушу сказати, мені дивно, що він так напився. Він навіть не пив зі мною вчора. Відвів мене ввечері у готель, вклав спати і пішов. Чудово вчора тримався, мало не ніс мене на собі. Я взагалі-то розраховував, що він допоможе мені пережити цей день. Але коли я спустився сьогодні до сніданку, носій сказав мені, що Рет замовив каву та газету, дожидаючи мене внизу, аж тут вискочив із готелю і навіть не заплатив. Я чекав на нього у барі готелю... Скарлет, що сталося? Я сьогодні вас зовсім не розумію. Чого ви плачете? Я щось не те зробив? Щось не так сказав?