— Хоч як там тебе не звати, вигуляють тебе добре, почистять і нагодують найліпшою запаркою на все графство Міт. Ти стрибав, як чемпіон. Тепер ми легкою риссю поїдемо додому, ти заслужив на відпочинок.
Скарлет прикрила очі і опустила голову на груди. Спатиме сьогодні, як убита. Важко повірити, що ще вранці вона була в Дубліні і встигла двічі перетнути всю Ірландію з часу сніданку.
Через Найтсбрук ішов дерев'яний міст, а за ним уже починалася Баллігара. «Одна миля до міста, ще півмилі до перехрестя, а там через двір і я вдома. П'ять хвилин, не більше». Вона сіла рівніше, прицокнула язиком і піддала коневі п'ятами.
Щось було не так. Попереду — Баллігара, а в жодному вікні нема й вогника. Переважно до цього часу бари вже світяться, наче зорі. Скарлет піддала коневі каблуками розбитих тендітних міських черевиків. Вона вже минула перші п'ять темних хатинок, коли побачила на перехресті перед під'їзною алеєю маєтку якихось чоловіків. Червоні мундири. Міліція. Що це вони роблять у її місті? Скарлет уже їм казала: вона їх тут не потребує. Як невчасно, ще й сьогодні, коли вона падає від утоми. Звісно, тому в жодному вікні не світиться, люди не хочуть наливати англійцям. «Відправлю їх геть, і все влаштується. Шкода, що я така замурзала. Складно наказувати людям, коли в тебе спідниця задерта і білизна стирчить. Краще спішуся. Принаймні поділ не задиратиметься».
Скарлет спинила коня і ледве стримала стогін, перекидаючи ногу через сідло і спішуючись. Он якийсь солдат — ні, офіцер — вирушив до неї від перехрестя. От і добре! Зараз Скарлет йому розкаже, — вона саме була в настрої посваритися. Привів солдатів у її місто, поставив посеред її дороги, перепиняє їй шлях додому.
— Ану ти, з конем! Ані руш, стріляти буду! — Скарлет завмерла.
Не через наказ, ні — вона впізнала цей голос. Вона його знала. Боже милий! Цей голос вона сподівалася більше ніколи не чути, поки жива. Це, мабуть, помилка, вона втомилася, їй причувається, ввижаються якісь жахіття.
— І до всіх жителів у хатинах: ніхто не постраждає, тільки видайте священика Колума О'Гару. В мене ордер на його арешт. Ніхто не постраждає, якщо він добровільно здасться владі.
У грудях Скарлет заклекотів істеричний сміх. Не може бути. Вона добре розчула, вона таки впізнала цей голос, востаннє він шепотів їй про кохання. То був Чарлз Реґленд. Одии-єдиний раз вона розділила ложе не з вінчаним чоловіком, а тепер він через усю Ірландію приїхав на її землі, щоб арештувати її кузена. Божевілля, абсурд, не може бути! Якщо Скарлет не помре від сорому, зустрівшись із ним очима, принаймні, може бути певна: Чарлз Реґленд — єдиний офіцер на всю британську армію, який зробить усе, що вона скаже. Піде геть, залишить у спокої її саму, її кузена і її місто.
Вона пустила повід і ступила до нього.
— Чарлзе?
Вона саме покликала його на ім'я, одночасно з тим він крикнув «Стій!» і вистрілив у повітря.
Скарлет здригнулася.
— Чарлзе Реґленд, ти з глузду з'їхав? — закричала вона.
Гримнув другий постріл, заглушуючи її слова, і Реґленд якось смикнувся, а тоді впав, розкинувшись на землі. Скарлет побігла до нього.
— Чарлзе, Чарлзе!
Гриміли постріли, кричали люди, Скарлет ні на що не зважала.
— Чарлзе!
«Скарлет!» — чулися вигуки то з одного, то з другого боку. «Скарлет...» — прошепотів Чарлз, коли вона впала біля нього на коліна. Кров страхітливо вихлюпувала з його горла, порскала яскраво-червоним і заливала його червоний мундир.
— Скарлет, люба, пригнися, Скарлет-aroon, — Колум був десь поблизу, але Скарлет не могла зараз на нього відволіктися.
— Чарзле, о Чарлзе, я приведу лікаря, я приведу Ґронію, вона тобі допоможе.
Чарлз простягнув до неї долоню, і вона охопила її руками. По щоках у неї текли сльози, але вона не помічала, що плаче. Він не може померти, тільки не Чарлз! Він був такий лагідний і закоханий, він був такий ніжний із нею. Він не може померти. Він був добрий, лагідний чоловік.
Довкола чинився страшний гармидер. Щось просвистіло в неї над головою. Любий Боже, що ж це коїться? Стріляють, у її місті стріляють, британці хочуть убити її людей. Скарлет їм не дозволить. Але треба допомогти Чарлзу. Навколо метушилися люди, гупали чоботи, Колум кричав. «Господи, благаю, допоможи! Як мені це спинити, Господи? Чарлзова рука у моїй холоне».
— Чарзле, Чарлзе, не помирай!
— Он священик! — закричав хтось.
Із темних вікон баллігарських хатин почали стріляти. Один солдат сіпнувся і впав.
Хтось схопив Скарлет під руки, вона заборсалася, готова відбиватися.
— Пізніше, люба, зараз не час на бійки, — сказав Рет. — Кращої нагоди втекти нам не випаде. Я тебе понесу, просто не виривайся.