Він перекинув її через плече, притримуючи рукою під коліна, і пригинаючись побіг, ховаючись у тіні.
— З міста можна вибратися іншою дорогою? — запитав він.
— Опусти мене, і я покажу, — сказала Скарлет.
Рет її опустив на землю, охопив широкими долонями за плечі, нетерпляче притягнув до себе і поцілував — коротко, але міцно — і аж тоді відпустив.
— Шкода, якщо мене підстрелять до того, як дістану те, по що приїхав, — сказав він зі сміхом у голосі. — А тепер, Скарлет, виведи нас звідси.
Вона взяла його за руку і пірнула у вузький темний прохід між будинками.
— За мною, вийдемо так до стежки. Звідси її не видно.
— Веди, — сказав Рет.
Він забрав руку і злегка її підштовхнув. Скарлет хотіла тримати його долоню, ніколи більше не відпускати. Але стріляли надто гучно і близько, і вона побігла до безпечної стежки.
Живопліт понад стежкою здіймався високий та густий, приглушував звуки бою. Уже посеред стежки Скарлет спинилася, щоби перевести дух, глянути на Рета, усвідомити, що вони нарешті разом. Її серце розпирало від щастя.
Але примарно далекий звук стрілянини вимагав її уваги, і вона згадала. Чарлза Регленда вбито. На її очах поранили — а може, і вбили — солдата. Міліційна армія приїхала забрати Колума, стріляла в людей посеред її міста, може, навіть, убивала її орендарів. Скарлет могли застрелити, Рета також.
— Треба дістатися до будинку, — сказала вона. — Там ми будемо в безпеці. Треба попередити челядь, хай не виходять з маєтку, поки це не закінчиться. Швидше, Рете, мусимо поспішити.
Він схопив її за лікоть, спинив.
— Зачекай, Скарлет. Може, не варто йти до маєтку. Я щойно звідти. Там темно і порожньо, люба, всі двері відчинені навстіж. Слуг там немає.
Скарлет вирвалася з його рук, застогнала від жаху, підібрала спідниці і побігла так, як ще ніколи не бігала. Кет. Де Кет? Рет щось говорив їй услід, але вона не слухала. Треба було знайти Кет.
На широкій вулиці Баллігари лежали тіла: п'ять у червоній формі і три — у грубому фермерському вбранні. Упоперек підвіконня свого розбитого вікна лежав продавець книг, криваві бульбашки пінилися в кутиках його рота — він шепотів молитву. Колум О'Гара молився разом із ним, тоді накреслив хрест на його чолі, коли чоловік помер. Небо заливала нічна чорнота, і все ясніше світив місяць, відбиваючись у скалках вікна. Дощ ущух.
Колум перетнув тісну кімнату в три довгі кроки. Біля каміна схопив мітлу і всадив її у вогнище. Якусь мить перев'язаний жмуток лозин хіба потріскував, тоді спалахнув полум'ям.
Із цим смолоскипом у руці Колум вибіг на вулицю, іскри летіли на його темну сутану. Ного біляве волосся сяяло яскравіше за місяць.
— За мною, англійські живодери! — закричав він і побіг до покинутої англіканської церкви. — Помремо разом за свободу Ірландії!
Дві кулі вп'ялися в його широкі груди, і він упав на коліна. Хитаючись, знову підвівся на ноги і пройшов ще сім нетвердих кроків, поки ще три кулі не жбурнули його праворуч, тоді ліворуч, тоді знову праворуч — і підкосили на землю.
Скарлет умить подолала широкі парадні сходи й увірвалася в темний просторий коридор, Рет біг на один крок позаду.
— Кицюню! — покликала вона. — Кицю моя!
Слова розкочувалися луною по кам'яних сходах і мармуровій підлозі.
— Кицю!
Рет схопив її за плечі. В будинку було темно, і він бачив тільки її побіліле обличчя та очі.
— Скарлет! — сказав він голосно. — Скарлет, отямся. Ходи зі мною. Нам треба тікати звідси. Слуги, мабуть, щось знали. В домі небезпечно.
— Кицю!
Рет струсонув її.
— Перестань. Забудь про котів. Де стайні, Скарлет? Нам потрібні коні.
— О дурню! — простогнала Скарлет. У її напруженому голосі ніжність мішалася з жалістю. — Ти ж не знаєш, про що говориш. Пусти мене. Я мушу знайти свою Кицю-Кет. Кеті О'Гару. Це твоя донька.
Рет до болю стиснув її плечі.
— Що ти в дідька верзеш? — він дивився їй в обличчя, але у темряві не міг розібрати виразу. — Відповідай, Скарлет! — зажадав він і струсонув нею.
— Пусти мене, хай тобі чорт! Немає часу зараз пояснювати. Вона, мабуть, десь у будинку, але тут темно і вона сама-самісінька. Пусти, Рете, потім будеш ставити запитання. Зараз це неважливо, — Скарлет спробувала вирватися, але він тримав надто міцно.
— Для мене — важливо, — його голос бринів від напруги.
— Гаразд, гаразд. Це сталося, коли ми потрапили у шторм на вітрильнику. Ти пам'ятаєш. Я зрозуміла, що завагітніла, вже в Саванні, але ти не приїхав по мене, і я розізлилася, тож не сказала тобі відразу. Звідки мені було знати, що ти одружишся з Енн, перш ніж дізнаєшся про дитину?