Як леді. Так, як її вчила мама. В голові у неї паморочилося, а ноги тремтіли, але вона не спинялася. Леді ніколи не викаже, що їй сумно чи тяжко.
— Ото нарешті, давно було пора, — сказав корнетист.
Цей октет, схований за кімнатними пальмами, грав вальси для багатьох вечірок Скарлет. Один зі скрипалів акуратно сплюнув у горщик.
— А я кажу, ще й запізно. Спиш із собаками, не нарікай на блохи.
Нагорі, Скарлет лежала на застеленому ліжку, вткнувши обличчя в шовкові покривала, і схлипувала так, наче в неї розбилося серце. А вона ж так хотіла повеселитися.
Згодом, коли в домі запала тиша і темрява, Скарлет спустилася по чарку чогось спиртного, щоб краще спати. Ніщо не нагадувало про нещодавнє свято, хіба пишні букети і недогарки у шестисвічному канделябрі на порожньому столі в їдальні.
Скарлет запалила свічки та задмухала лампу. Чого їй скрадатися у півтемряві, наче злодію? Це її дім, її бренді, і вона робитиме, як заманеться.
Вона вибрала собі келишок — «кордіал», невеликий та елегантний — поставила його на стіл поруч із карафкою віскі і сіла в голові столу. Стіл також був її.
Бренді розійшлося всередині приємним теплом. Скарлет зітхнула. Дяка Богу. Ще чарочку, і нерви заспокояться. Вона ще раз наповнила низьку, завужену чарку і перехилила одним швидким рухом. Не так швидко, подумала вона, наливаючи ще. Леді не поспішають.
Третю чарку вона потягувала. Свічки горіли так гарно, яскраві золоті пломені відбивалися у полірованій поверхні стола. Порожній келих також був гарний. Грані переливалися райдугою, коли вона крутила його у пальцях.
Тиша стояла, як у могилі. Скарлет аж підскочила, наливаючи собі бренді, коли склянка дзенькнула об карафку. Це ж означає, що їй треба випити, правда? Вона не засне, поки така знервована.
Свічки потрохи догорали, а в карафці меншало бренді, і Скарлет послабила звичний контроль над пам'яттю і думками. Тут усе почалося. Стіл стояв ненакритий, як-от тепер — тільки свічки і срібна таця з бренді та склянками. Рет був п'яний. Вона ще ніколи не бачила його таким, він завжди пив, не п'яніючи. Але тієї ночі — ні, він був п'яний і був жорстокий. Він говорив їй такі страшні образливі речі і так заламав їй руку, вона аж зойкнула від болю.
Але тоді... тоді він поніс її нагору, в спальню і взяв її силою. От тільки йому не довелося її ні до чого силувати. Вона ожила під його губами, коли він пестив її губи, і шию, і тіло. Вона горіла від його дотиків і хотіла ще, і її тіло випиналося і тягнулося назустріч йому знову і знову...
Не може бути. Їй, мабуть, наснилося — але якби їй снилося те, про що вона і не знала, що так буває?
Леді не може так дико прагнути, як запрагла вона, жодна леді ніколи б не вчинила так, як чинила вона тієї ночі. Скарлет спробувала відштовхнути ці думки, сховати у захаращений, темний закуток мозку, де ховала все немислиме і нестерпне. Але вона забагато випила.
«Це правда, — надривалося її серце, — це сталося. Я нічого не вигадала».
І її розум, вишколений материним навчанням, що леді не мають тваринних поривів, не зміг утримати пристрасного жадання тіла — знову здатися, знову поринути в екстаз.
Скарлет вп'ялася пальцями у набухлі груди, але тіло її прагнуло інших рук. Її долоні впали на стіл, і голова тяжко опустилася. І Скарлет віддалася на поталу нестримним хвилям бажання і болю, які викручували їй тіло і виривали з горла уривчасті крики, що розходилися у порожнечі і тиші напівтемної кімнати.
— Рете, о Рете, як ти мені потрібен!
8
Надходила зима, і Скарлет не могла знайти собі місця від нетерпіння й тривоги. Джо Кантон вирив яму для підвалу першого будинку, але постійні дощі не давали залити фундамент цементом.
— Містер Вілкс запідозрить недобре, якщо я куплю дерево раніше, ніж зберуся ставити каркас, — резонно зауважив він, і Скарлет знала, що він має рацію.
Але від цього затримка дратувала не менше.
Може, взагалі не треба було братися за будівництво? Щодня в газетах писали про нові фінансові катастрофи. По всій Америці у великих містах відкривалися безплатні їдальні для бідняків, а по допомогу із безробіття стояли черги, бо кожного тижня банкрутували компанії і тисячі людей опинялися без роботи. Нащо вона тільки взялася вкладати гроші в такий час, найгірший з усіх можливих? Навіщо дала Меллі ту дурну обіцянку? Якби тільки цей холодний дощ перестав...
І дні не коротшали. Вдень вона мала, чим себе зайняти, але сутінки заганяли її у порожній дім, де вона залишалася зовсім сама, наодинці з думками. Скарлет не хотілося ні про що думати, бо на думку їй не спадало жодної відповіді. Як же вона опинилася в такій халепі? Ніколи вона не намагалася і не робила навмисне нічого такого, щоб від неї всі відвернулися, чому вони всі її так ненавидять? Чому Рет так довго не повертається? Як їй усе виправити, що робити? Мусить же бути якась можливість, не може вона вічно метатися цим великим домом із кімнати в кімнату, як дрібна горошина в порожніх ночвах.