Рет узяв залізний засув у неї з рук, опустив у пази.
— Як тебе звати? — спитала Кет.
Вона вийшла з тіні біля каміна.
— Рет, — хрипло сказав він.
— Познайомитеся пізніше, — сказала Скарлет. — Нам треба в стайню. З кухні є двері на город, але він оточений високою стіною, і я не знаю, чи звідти є ще якийсь вихід. Може, ти знаєш, Кет?
— Ми втікаємо?
— Так, Кицю-Кст, люди, які страшно бахкали, хочуть нам нашкодити.
— Будуть кидати у нас каміння?
— Дуже велике каміння.
Рет знайшов вихід на город, визирнув.
— Я підніму тебе на плечі, Скарлет, і ти вилізеш на стіну. Тоді я подам тобі Кет.
— Добре, але, може, є якісь двері. Кет, треба поспішати. У стіні є двері?
— Так.
— Добре. Дай мамі руку і ходімо.
— До стайні?
— Так, ходімо, Кет.
— Тунелем буде швидше.
— Яким тунелем? — у Скарлет дрижав голос.
Рет підійшов до неї, обійняв її за плечі.
— Тунель до кімнат прислуги. Ним мають ходити лакеї, щоб не заглядали у вікна, коли ми снідаємо.
— Який жах, — сказала Скарлет, — якби я знала...
— Кет, покажи нам із мамою тунель, будь ласка, — попросив Рет. — Можна я тебе понесу? Чи хочеш бігти?
— Якщо ми швидко, то краще неси. Я не вмію так швидко бігати, як ти.
Рет опустився на коліна, простягнув руки, і донька довірливо ступила ближче. Він не втримався, обережно її пригорнув у коротких обіймах.
— Залазь мені на спину і тримайся за шию. Кажи мені, куди йти.
— Повз камін. У відчинені двері. Це посудомийня. Двері в тунель також відчинені. Я про всяк випадок відчинила, якщо доведеться втікати. Мама була в Дубліні.
— Ходімо, Скарлет, потім будеш ридати. Кет порятує наші з тобою негідні душі.
В тунелі були високі заґратовані вікна, майже нічого не було видно, але Рет ішов упевнено, швидко і не спотикався, руками притримував Кет за коліна. Час від часу він підстрибував, наче кінь у галопі, і вона вищала від захвату.
«Господи, ми в жахливій небезпеці, а він у коника з дитиною бавиться!» Скарлет не знала, сміятися їй чи плакати. Який іще чоловік любить дітей так шалено, як Рет?
З крила прислуги Кет показала, як пройти у стайні. Коні металися, ошалілі від переляку. Вставали дибки, іржали, брикали ворота.
— Тримай Кет міцніше, я їх повипускаю, — поспішно сказала Скарлет.
Вона ще не забула історію Варта Морленда.
— Ти візьми дитину. Я сам відв'яжу, — Рет віддав Кет у руки Скарлет.
Скарлет із донькою стала при виході з тунелю.
— Кицю-Кет, постоїш тут трохи сама, поки мама допоможе з кіньми?
— Так. Але трошки. Щоби з Рі все було гаразд.
— Я його відправлю на хороші пасовиська. Ти смілива дівчинка.
— Так, — сказала Кет.
Скарлет підбігла до Рета, і разом вони випустили всіх коней, крім Комети і Півмісяця.
— Поїдемо без сідел, — сказала Скарлет. — Я візьму Кет.
Вони бачили, як чоловіки зі смолоскипами заходять у будинок. Ураз у вікні спалахнула занавіска. Скарлет кинулася до тунелю, поки Рет заспокоював коней. Коли вона повернулася з Кет на руках, він уже сидів верхи на Кометі, одною рукою притримуючи Півмісяця за гриву.
— Дай мені Кет, — сказав він.
Скарлет подала йому доньку, вилізла на підставку і заскочила на коня.
— Кет, покажи Ретові дорогу до броду. Поїдемо до Пеґін, як завжди, пам'ятаєш? Тоді поїдемо до Тріма дорогою на Адамстаун. Ти показуй Ретові дорогу, а я поїду слідом. Рушайте.
Вони зупинилися біля вежі.
— Кет каже, що запрошує нас у свою кімнату, — спокійним тоном сказав Рет.
У далечині, над його широким плечем, вогненні пломені лизали небо. Адамстаун також горів. Нікуди було відступати. Скарлет зіскочила з коня.
— Нас наздоганяють, — сказала вона.
Тепер вола була спокійна. Надто близько була небезпека.
— Стрибай з коня, Кет, і залазь у вежу тією драбиною, наче мавпочка.
Вони з Регом пустили коней уздовж річки і пішли за нею слідом.
— Втягни драбину всередину. Тоді вони сюди не дістануться, — сказала Скарлет Ретові.
— Але тоді вони знатимуть, що ми тут, — заперечив він. — Ніхто сюди не залізе, не хвилюйся. Піднятися може тільки хтось один за раз, я нікого сюди не впущу. А зараз тихо, я їх уже чую.
Скарлет залізла у сховок разом із Кет і притулила доньку, ховаючи її в обіймах.
— Кет не страшно.
— Тшшш, золотце. Мама боїться до безуму.
Кет захихотіла і затулила рота долонькою.
Голоси і смолоскипи були вже поряд. Скарлет упізнала хвалькуватий голос коваля Джо О'Нілла.
— Чи я не казав, що уб'єм англійців до ноги, хай тільки поткнуться в Баллігару? Ви бачили його лице, коли я підняв руку? «Якщо віриш у Бога, — сказав я, — а я сумніваюся, то молися», а тоді заколов його пікою, як свиню.