Скарлет закрила вуха Кет долонями. «Як їй, мабуть, страшно, моїй сміливій маленькій Кет. Вона тулиться до мене ближче, ніж коли-небудь у житті». Скарлет легенько подмухала Кет на шию, aroon, aroon, і колихала дитину на колінах, ніби її руки — то безпечні високі стіни міцної колиски.
До О'Ніллового доєдналися й інші голоси.
— О'Гара занглійщилася, чи ж я не казав ще давно?..
— Так, Бренданс, казав, і я був дурень, що сперечався...
— Ви її бачили на колінах біля міліціонера?..
— Не заслужила вона на кулю, повісимо її за шию...
— Краще спалити, треба вогню...
— Це підкидька треба спалити, отого темного, що приніс нещастя, кажу, це підкидьок зачарував О'Гару...
— ...закляв паля... закляв дощ, щоби не лився з хмар...
— Підкидьок...
— ...підкидьок...
— ...підкидьок...
Скарлет затамувала подих. Голоси були надто близько, нелюдські, наче рев диких звірів. Вона дивилася на Ретів профіль біля входу у вежу. Скарлет відчувала, що він напружений, до всього готовий. Він уб'є кожного, хто полізе цією драбиною, але що спинить кулю, якщо він висунеться з лазу? Рете, о Рете, будь обережний. Лоскітне щастя повнило кожну клітинку тіла Скарлет. Рет повернувся. Він кохає її.
Натовп дійшов до вежі, тоді спинився.
— Вежа... вони у вежі.
Вони гавуніли, як гончаки, що загнали лисицю. Серце Скарлет стукотіло у вухах. Тоді голос О'Нілла перебив решту.
— ... не там, бачите, мотузка висить?..
— О'Гара розумна, вона нас так дурить, — запротестував хтось, інші доєдналися.
— Підіймися і перевір, Денні, ти сам робив драбину, ти знаєш, скільки вона витримає...
— Ага, йди подивися сам, Дейве Кеннеді, коли сам таке вигадав...
— Кажуть, у тій вежі підкидьок говорить із привидом...
— Він там досі висить, ріже тебе очима, наче ножем...
— Моя стара мати бачила, як він ходив серед Ночі всіх святих, за ним тягнулася мотузка, і все, чого торкався її кінець, засохло, почорніло і щезло...
— Мені вже мороз поза шкірою продер, я йду з цього проклятого місця...
— Але якщо вони там, О'Гара із підкидьком? Вони вчинили нам стільки зла, мусимо їх убити...
— Ет, хіба повільна смерть від голоду не така сама, як від вогню? Підпалюйте драбину, хлопці. Вони звідти не спустяться, не зламавши карк.
Коли запахло паленою мотузкою, Скарлет ледь втримала переможний крик. Вони в безпеці! Ніхто тепер до них не підніметься. Завтра вона порве покривала на підлозі на смуги і сплете із них мотузку. Все скінчилося. Коли зійде сонце, вони якось доберуться до Тріма. Вони в безпеці! Вона закусила губи, щоб не засміятися, не закричати, не покликати Рета — просто відчути, як його ім'я покотиться горлом, прозвучить уголос. Щоби він відповів їй насмішкувато глибоким голосом, щоби кликав її на ім'я.
Минуло чимало часу, поки голоси і тупіт чобіт зовсім затихли. Навіть Рет мовчав. Він підійшов до них із Кет і стиснув їх обох у сильних обіймах. Цього було досить. Скарлет поклала голову йому на плече, більше їй нічого не було потрібно.
Згодом, коли Кет заснула на руках матері, розслаблена і важка уві сні, Скарлет переклала її на підлогу і вкрила покривалом. Тоді повернулася до Рета. Вона обвила руками його за шию, їхні вуста зустрілися в поцілунку.
— То ось до чого це все, — прошепотіла вона тремко, коли поцілунок закінчився. — Ну, містере Батлер, від вас мені дух перехоплює.
Приглушений сміх загуркотів у нього в грудях. Він лагідно розчепив її обійми.
— Відійдімо від дитини. Треба поговорити.
Його тихі слова не розбудили Кет. Рет підіткнув довкола неї покривало.
— Сюди, Скарлет, — покликав він.
Він відійшов від ніші, де спала Кет, і підступив до вікна. На тлі заграви його профіль здавався гострим і яструбиним. Скарлет пішла за ним слідом. Готова йти за ним хоч на край світу. Хай би тільки її покликав. Він один на весь світ так вимовляв її ім'я, що Скарлет на все була готова.
— Ми виберемося, — сказала вона впевнено. — Від відьомської хижі йде стежка.
— Від чого?
— Вона не зовсім відьма, принаймні я так не думаю. Яка різниця? Вона покаже нам шлях. Або Кет покаже, вона весь час проводить у цих лісах.
— Є щось таке, що Кет не знає?
— Вона не знає, що ти її батько, — він зціпив зуби.
— Одного дня я до синців тебе натовчу за те, що ти мені не сказала.
— Я збиралася, але не змогла! — гаряче запротестувала Скарлет. — Ти розлучився зі мною, хоч це було неможливо, а не встигла я повернутися, ти вже одружився з іншою. Що мені було робити? Сидіти в тебе під дверима з дитиною, загорнутою в шаль, як пропаща жінка? Як ти міг так зі мною вчинити? Це було підло з твого боку, Рете.