Він намагався, говорив собі, що хоче стабільності, хоче сім'ю і дотримуватися традицій. Але зрештою, йому почали нестерпно боліти підрізані крила. У Чарлстоні він не міг літати. Все там приковувало його до землі — предки, свята Цецилія, саме місто. Він любив Чарлстон — Господи, як він його любив! — за красу, за витонченість і м'який запах солі в повітрі, за сміливість перед лицем утрати й руїни. Але цього було мало. Йому потрібен був виклик, ризик, прорив блокади.
Скарлет тихо зітхнула. Вона ненавиділа Чарлстон і знала, що Кет також зненавидить це місто. Дякувати Богу, Рет їх туди не повезе.
Ледве чутно вона спитала про Енн. Рет мовчав, як їй здалося, дуже і дуже довго. Тоді заговорив, і в голосі його чувся смуток:
— Вона заслуговувала на краще — кращого чоловіка, краще життя. Енн мала тиху хоробрість і силу, яка присоромить кожного так званого героя... Я тоді ошалів. Ти зникла, і ніхто не знав, куди. Я вирішив, ти мене так караєш. І щоби покарати тебе у відповідь і довести, що мене не зачепило твоє зникнення, я домігся розлучення. Немов ампутації.
Рет дивився перед собою невидющими очима. Скарлет чекала. Він лише сподівався, що не скривдив Енн, сказав Рет. У жодному спогаді, жодній думці він не знайшов навмисної кривди. Вона була надто юна і надто його кохала, щоб запідозрити, що його ніжність і лагідність — це лише тінь від того, як може кохати чоловік. Він уже не дізнається, скільки завинив перед нею за цей шлюб. Вона була щаслива. Така несправедливість у цілому світі: невинних і закоханих так легко ощасливити якоюсь дрібничкою.
Скарлет опустила голову йому на плече.
— Це дуже багато — когось ощасливити, — сказала вона. — Я не розуміла цього до народження Кет. Я тоді багато чого не розуміла. Якось так вийшло, що вона мене навчила.
Рет притулився щокою до її маківки.
— Ти змінилася, Скарлет, Виросла. Доведеться мені наново з тобою знайомитися.
— Мені взагалі доведеться з тобою знайомитися. Я ніколи тебе не знала, навіть коли ми були разом. Цього разу я постараюся бути кращою.
— Не старайся надміру, мені з тобою жодних сил не вистачить, — засміявся Рет і поцілував її у чоло.
Скарлет потягнула носом повітря.
— Дощ іде. Вогонь загасне. Коли сонце зійде, побачимо, що лишилося від міста. Треба спробувати поспати. За кілька годин матимемо повно роботи.
Вона поклала голову йому на плече, притулилася носом до шиї і позіхнула.
Поки вона спала, Рет її переклав, сховавши в обійми так, як до того вона обіймала Кет. Лагідний ірландський дощ огорнув стару кам'яну вежу м'якою тишею.
На світанку Скарлет поворушилась і прокинулася. Коли вона розплющила очі, то першим, що побачила, було Ретове обличчя. На щоках і підборідді в нього проступила щетина, очі позападали від безсонної ночі. Скарлет задоволено усміхнулася, потягнулася і тихо застогнала.
— У мене все болить, — поскаржилася вона і насупила чоло. — І я помираю від голоду.
— Постійносте, твоє імення — жінка, — прошепотів Рет, — Вставай, кохана, я вже ніг не чую.
Вони обережно підійшли до сховку Кет. Там було темно, але вони чули її тихе сопіння.
— Вона крутиться уві сні, а коли спить на спині, то роззявляє рота, — прошепотіла Скарлет.
— Яка талановита дитина, — зауважив Рет.
Скарлет приглушила сміх. Вона взяла Рета за руку і потягнула його з собою до вікна. Перед їхніми очима постав страшний краєвид. Куди не глянь, звідусіль здіймалися десятки стовпів диму, закриваючи темними плямами ніжно-рожеве небо. Очі Скарлет наповнилися слізьми.
Рет обняв її за плечі.
— Ми все відбудуємо, люба.
Скарлет покліпала, витираючи сльози.
— Ні, Рете, не хочу. Кет небезпечно лишатися в Баллігарі, і мені, мабуть, також. Я її не продам — це земля О'Гарів — і не віддам нікому. Але не хочу більше ні маєтку, ні міста. Кузени знайдуть фермерів обробляти поля. Скільки б не було стрілянини й пожеж, ірландці завжди любитимуть землю. Тато казав мені, земля для ірландця — як мати. Але тут мені більше не місце, вже ні. Може, тут і не було моє місце, інакше чого би я вічно зривалася в Дублін, на гостини чи на полювання... Я не знаю, де моє місце, Рете. Я навіть у Тарі більше не почуваюся вдома.
На подив Скарлет, Рет розсміявся, і його сміх був повен радості.
— Твоє місце зі мною, Скарлет, ти хіба досі не зрозуміла? А наше з тобою місце — то цілий світ. Ми з тобою не домосіди. Ми — шукачі пригод, пірати, проривачі блокад. Без викликів ми хіба наполовину живі. Можемо поїхати куди завгодно, аби тільки разом, всюди у світі знайдеться для нас місце. Але свого місця, крихітко моя, у нас ніколи не буде. Це для інших людей, не для нас.