— Швидше, Елаясе! — гукнула Скарлет. — Швидше.
— Допоможи мені зняти мокрий одяг, Пенсі, — наказала Скарлет покоївці. — І ворушись. — Її обличчя було мертвотно-бліде, від чого зелені очі заблищали ще яскравіше, ще зловісніше. Від хвилювання юній чорношкірій дівчині все випадало з рук. — Я сказала, ворушись! Бо як я через тебе спізнюся на поїзд, то відшмагаю тебе різкою.
Вона б цього не зробила, і Пенсі про це добре знала. Рабовласницькі часи минули, вона більше не належала міс Скарлет і могла звільнитися у будь-яку мить. Однак відчайдушні, гарячкові блищики в зелених очах Скарлет похитнули упевненість Пенсі. Скарлет у цю миті» була здатна на все.
— Спакуй мою чорну кашемірову шаль, буде холодно, — сказала Скарлет. Вона задивилася у відкритий гардероб. Чорна вовна, чорний шовк, чорний ситець, чорна саржа, чорний оксамит. Вона могла б не скидати жалобу до кінця своїх днів. Вона й досі була в жалобі за Гарні, а тепер — і за Мелані. Слід пошукати колір чорніший за чорний, іще жалобніший, щоб можна було в ньому оплакувати саму себе.
«Не думатиму про це зараз. Я збожеволію, якщо почну про це думати. Подумаю про це, коли приїду в Тару. Там я це витримаю».
— Одягайся, Пенсі. Елаяс чекає. І не забудь чорну крепову пов'язку. Наша родина в жалобі.
Вулиці, що сходилися в районі Файв-Поінтс, перетворилися на баюру. Фургони, брички і карети потопали в багнюці. Візники кляли дощ, дороги, коней та зустрічних візників. Лунали чиїсь крики, ляскання батогів, галас перехожих. Тут завжди було людно, хтось кудись поспішав, сварився, скаржився, сміявся. Файв-Поінтс буяв життям, наснагою, енергією. Цей район символізував для Скарлет Атланту, яку вона любила.
Проте не сьогодні. Сьогодні Файв-Поінтс став їй перепоною, Атланта її не відпускала. «Я повинна встигнути на поїзд, я помру, якщо запізнюся, якщо не побачу Мамку і Тару, я не витримаю».
— Елаясе, — закричала вона, — навіть якщо для цього треба зашмагати коней до смерті, навіть якщо доведеться переїхати кожного пішохода на дорозі, достав мене на вокзал. — У неї були найсильніші коні, найдосвідченіший візник, найдорожча карета. Ніщо її не зупинить, ніщо.
На вокзал вона прибула завчасу.
Паровий струмінь зі свистом вирвався з труби. Скарлет затамувала подих, прислухаючись до стукоту коліс, що робили перші оберти, це означало, що поїзд рушив. Ось вони крутнулися раз. Ще раз. І ще раз. Застугонів, загойдався вагон. Нарешті вона була в дорозі.
Усе буде гаразд. Вона їде додому, до Тари. Перед нею постав осяяний сонцем білий будинок, що виднівся крізь променисте зелене листя кущів жасмину, помережаних казковим білим цвітом.
Коли поїзд рушив від станції, у її вікно затарабанив рясний осінній дощ, однак її це не засмутило. У Тарі вона застане вогонь у вітальні, в якому потріскуватимуть дрова і кедрові шишки, закриті портьєри захищатимуть від шуму дощу, від темряви і від усього світу. Вона покладе голову на широкі м'які Мамчині груди і розповість їй про всі жахіття, які їй довелося пережити. А тоді вона зможе зібратися з думками, знайти якусь раду...
Зашипіла пара, заскреготіли колеса, Скарлет рвучко підняла голову.
Хіба це вже Джонсборо? Вона, певно, задрімала, та й не дивно, адже вона так втомилася. Попередні дві ночі вона не стулила очей, навіть бренді не вгамовувало нерви. Ні, це станція Рафенд-Реді. До Джонсборо ще година. Добре, хоч дощ припинився, попереду заясніла смужка блакитного неба. Може, у Тарі світить сонце. Вона уявила обсаджену кедрами алею, що вела до будинку, широкий зелений травник і дорогий серцю будинок на положистому пагорбі.
Скарлет важко зітхнула. Тепер господинею Тари стала її сестра Сьюлін. Еге ж! Точніше, скиглійкою Тари. Сьюлін тільки те й робила, що скімлила, це було все, чого вона добре навчилася ще дитиною. А тепер у неї є власні діти, такі ж самі нюні, як і вона.
Діти Скарлет також були в Тарі. Вейд та Елла. Вона відправила їх туди разом з їхньою нянькою Пріссі, коли дізналася, що Мелані помирає. Треба було залишити їх і взяти з собою на похорон Мелані. Тепер старі атлантські кішки мали про що попліткувати: яка вона недбала мати. Хай пліткують досхочу. Вона б не пережила цих страшних днів і ночей після смерті Меллі, якби мала думати ще й про Вейда з Еллою.
Вона не думатиме про них та й годі. Вона іде додому, до Тари і до Мамки, вона не думатиме про неприємні речі. Бог свідок, у неї й без них купа неприємних думок. А вона так втомилася... Її голова впала на груди, очі заплющились.