—Дивно бачити тебе на балу в Атланті, коли в твоєму безцінному Чарлстоні стільки важливих подій, — сказала вона.
Ось. Ось так правильно. Не дуже ущипливо, але й не надто ніжно.
Рет звів угору брови — два чорні півмісяці понад маскою, і Скарлет затаїла подих. Він так завжди робив, коли щось його розважало. Вона все робить правильно.
— Звідки ти стільки знаєш про світське життя у Чарлстоні, Скарлет?
— Читаю газети. Одна дурепа пише й пише про якісь перегони.
Чортова борода. Він ніби усміхнувся, але за бородою складно було розгледіти.
— Я теж читаю газети, — зауважив Рет. — Навіть у Чарлстоні пишуть, коли провінційні вискочні, як-от Атланта, вдають із себе Новий Орлеан.
Новий Орлеан. Він возив її туди на медовий місяць. «Відвези мене туди знову, — хотілося попросити їй, — ми почнемо все спочатку, і все буде інакше». Але не можна цього казати. Ще ні. В голові її швидко проносилися спогади. Вузькі вулички, викладені бруківкою, високі затінені кімнати з великими дзеркалами, обрамленими матовим золотом, незвичні й надзвичайні страви...
— Визнаю, що закуски тут не настільки вишукані, — неохоче сказала вона.
Рет тихо розсміявся:
— Грандіозне применшення.
«Йому зі мною весело. Так давно не чула, щоб він сміявся... надто давно. Він, мабуть, бачив, як за мною упадають чоловіки, як хочуть зі мною потанцювати».
— А як ти мене впізнав? — спитала вона. — Я ж у масці.
— Всього лише глянув, у кого найпретензійніший костюм, Скарлет. Звісно, це була ти.
— Ах, ти... негідник, — вона забула, що збиралася його розсмішити. — Ти й сам не красунчик, Рете Батлер, з цією безглуздою бородою. Міг би й ведмежу шкуру на лице начепити, якщо вже на те пішло.
— Це найкраще маскування, що я міг вигадати. Є у Атланті кілька людей, яким я не поспішаю потрапити на очі.
— То чого ти приїхав? Не думаю, що лише з мене кпити.
— Я обіцяв, що показуватимуся людям на очі достатньо часто, аби не давати приводу для пліток, Скарлет. Це — чудова оказія.
— Що доброго з балу-маскараду? Ніхто нікого не впізнає.
— Опівночі всі знімуть маски. Це через чотири хвилини. Ми повальсуємо у всіх на виду, тоді підемо.
Рет обійняв її, і Скарлет забула про гнів, забула, що боялася зняти маску перед ворогами, забула про весь світ. Все було байдуже — головне, Рет поряд і тримає її в обіймах.
* * *
Скарлет усю ніч провела без сну, намагаючись зрозуміти, що сталося. «На балу все було чудово... Коли одарила північ, доктор Мід попросив усіх зняти маски, і Рет зісмикнув ще й бороду, сміючись. Ладна заприсягтися, йому було весело. Він наче махнув рукою доктору і вклонився місіс Мід, а тоді висмикнув мене з театру легенько, як порося у смальці. Навіть не зауважив, як до мене оберталися спинами, принаймні виду не показав. Усміхався від вуха до вуха».
Вони поїхали додому, в кареті було надто темно, і вона не бачила його обличчя, але говорив він нормальним тоном. «Я не знала, що сказати, але заледве мусила перейматися. Він розпитував, як справи у Тарі і чи його адвокат вчасно сплачує мої рахунки, а поки я відповідала, ми вже приїхали. Тоді це й сталося. Він був тут, у коридорі на першому поверсі. Тоді побажав доброї ночі, сказав, що втомився, і піднявся в свою гардеробну.
Ні злості, ні холодного відсторонення — він просто сказав “На добраніч” і піднявся нагору. Що би це значило? Чого він узагалі приїхав у таку далечінь? Не заради вечірки — їх вистачає у Чарлстоні. Не заради маскараду — він би поїхав на Марді Гра, якби захотів. Зрештою, в нього багато друзів у Новому Орлеані.
Він сказав “не давати приводу для пліток”. Чорта лисого! Він же сам і дав привід, коли напоказ здер цю безглузду бороду».
Вона знову і знову згадувала вечірні події, думала, поки в неї голова не розболілася. Коли нарешті заснула, сон був уривчастий і неспокійний. Все ж вона прокинулася рано і встигне спуститися до сніданку у найгарнішому своєму халаті. Сьогодні вона не проситиме сніданок у ліжко. Рет завжди снідав у їдальні.
— Так рано встала, моя люба? — сказав він. — Турботливо з твого боку. Не доведеться писати тобі прощальну записку.
Він жбурнув серветку на стіл.
— Я спакував речі, які забув Порк. Заїду по них пізніше, по дорозі на потяг.
«Не кидай мене», — благало серце Скарлет. Вона відвернулася, щоб він не помітив моління в її очах.
— Заради Бога, пий свою каву, Рете, — сказала вона. — Я не влаштую сцени.
Вона підійшла до серванта і налила собі кави, спостерігаючи за ним у дзеркалі. Вона мусить бути спокійна. Можливо, тоді він зостанеться.