Скарлет не помітила Ешлі, аж доки не стало запізно, щоб розвернутися й поїхати. «Що ж я йому скажу? Мені тут нічого робити, а Ешлі такий проникливий, що одразу ж розкусить мої побрехеньки». Вона знала, що кваплива усмішка, яку вона нап'яла на обличчя, виглядала так само силувано, як вона й почувалася.
Але якщо й так, Ешлі цього не помітив. Він допоміг їй вийти з карети зі своєю звичною безпосередньою ґречністю.
— Добре, що ми не розминулися, Скарлет, я радий тебе бачити. Містер Коллтон сказав, що ти приїдеш, тому я й вештаюся тут так довго. — Він печально усміхнувся. — Ми ж обоє знаємо, який з мене кепський підприємець, дорогенька, а тому моя порада небагато важить, але скажу тобі: якщо ти дійсно надумаєш збудувати тут ще один магазин, ти не пожалкуєш.
«Про що це він таке торочить? Ага... розумію. Який же кмітливий цей Джо Коллтон, він уже придумав для мене привід сюди приїжджати», — вона знову звернула увагу на Ешлі.
— ... а ще я чув, що мерія має плани прокласти трамвайну гілку звідси до межі міста. Хіба не дивовижно, як швидко росте Атланта?
Ешлі здавався сильнішим. Усе ще виснажений зусиллями, яких від нього вимагало життя, однак уже цілком спроможним жити. У глибині душі Скарлет сподівалася, що і справи на тартаку пішли вгору. Вона не витримає, якщо тартак і склад також загинуть. Вона ніколи не зможе пробачити цього Ешлі.
Він узяв її за руку і подивився на неї згори вниз із занепокоєним виразом на згорьованому обличчі.
— Ти здаєшся стомленою, дорогенька. Чи все гаразд?
Їй захотілося покласти голову йому на груди і заголосити, що все жахливо.
— Які дурниці, Ешлі, не вигадуй. Просто я вчора допізна загуляла на вечірці, от і все. Із твого боку невиховано натякати дамі, що вона виглядає не найкраще. — «Тепер нехай це дійде до Індії та її старих подруг-квочок», — подумки додала Скарлет.
Ешлі прийняв це пояснення за чисту монету. Він заходився розповідати їй про будинки Джо Коллтона. Наче вона всього цього не знала, аж до останнього цвяшка, який пішов на кожен будинок.
— Це якісні будівлі, — розповідав Ешлі. — Нарешті знедолені отримають таку ж якість, що й багатії. Я вже й не сподівався цього у наш час загарбницького авантюризму. Таке враження, що старі цінності ще не зовсім померли. Для мене честь брати в цьому участь. Ти знаєш, Скарлет, містер Коллтон попросив мене постачати йому деревину.
Вона вдала здивування.
— Але ж, Ешлі, це чудово!
Так і було. Вона щиро раділа, що її план допомогти Ешлі так гарно складався. Але, думала Скарлет після розмови наодинці з Коллтоном, він не мав перетворитися у нав'язливу ідею. Ешлі намірився стирчати на будівельному майданчику цілими днями, розповів їй Джо. Вона тільки хотіла забезпечити його доходом, але ж не захопленням! Тепер вона й зовсім не зможе сюди приїжджати.
Хіба що по неділях, коли тут припинялася робота. Для неї ця щотижнева поїздка перетворилася майже на обсесію. Вона й думати забувала про Ешлі, коли бачила чисту й міцну деревину на каркасах та кроквах, стінах і підлогах у міру того, як зводився будинок. Вона походжала поміж акуратними штабелями матеріалів та купами будівельного сміття, і серце завмирало їй у грудях. Як би їй хотілося стати частиною цього, чути стукіт молотків, бачити, як опадає з дощок кучерява тирса, спостерігати за щоденним прогресом. Зайняти себе чимось.
«Мені лишень треба протриматися до літа, — ці слова стали її молитвою і рятувальним колом, — а тоді приїде Рет. Я розповім йому, тільки Ретові я зможу розповісти, тільки він один турбується про мене. Він не дозволить мені ось так пропадати, усіма покинутій і нещасній, як тільки дізнається, наскільки все жахливо. Що пішло не так? Я ж була переконана, що як тільки в мене буде трохи грошей, я буду в безпеці. А тепер я багата, але боюся більше, ніж будь-коли у своєму житті».
Однак настало літо, а Рет не приїхав і не надіслав жодної звістки. Щоранку Скарлет поспішала з крамниці додому, щоби бути на місці, коли прибуде денний поїзд. Щовечора вона одягала найзвабливішу сукню і перлове намисто, якщо раптом він повернеться іншим шляхом. Перед нею простягався і виблискував сріблом довжелезний стіл під важкою накрохмаленою до блиску жакардовою скатертиною. Саме тоді вона й почала регулярно випивати, щоб заглушити тишу, в якій наслухала його кроків.
Скарлет не стала непокоїтися, коли дозволила собі хильнути хересу по обіді, адже випити чарочку чи дві хересу зовсім не вадило леді. І вже зовсім не зауважила, коли на зміну хересу прийшло віскі... чи коли вперше мусила випити перед тим, як сісти за рахунки із крамниці, так засмучував її спад у справах... чи коли почала залишати на тарілці їжу, бо алкоголь набагато краще вгамовував її голод... або коли стала вихиляти склянку віскі, ледве прокинувшись уранці...