Вона все продумала. Рівно десять слів, і можна було не боятися, що тітоньки телеграфуватимуть у відповідь, щоб її зупинити, бо вона вже була в дорозі. Та вони б і не стали цього робити. Юлейлія постійно діймала її запрошеннями в гості, а гостинність досі залишалася неписаним законом Півдня Але для чого ризикувати, якщо можна грати напевно, а їй на початках потрібен був дім тітоньок і їхнє покровительство. Чарлстон був чванькуватим і гордим містом, а Рет, можна не сумніватися, вже налаштував людей проти неї.
Ні, вона про це не думатиме. Цього разу вона полюбить Чарлстон. Так вона собі постановила. Усе буде інакше. Ціле її життя буде інакшим. «Не озирайся», — завжди казала вона собі. Тепер вона дотримає слова. Старе життя залишилося позаду, воно віддалялося з кожним обертом коліс. Усі турботи про її підприємства перекладено на дядечка Генрі, її обіцянку Мелані виконано, її діти були під доглядом у Тарі. Уперше за своє доросле життя вона була вільна робити все, що забажає, і Скарлет добре знала, чого бажає. Вона доведе Ретові, що він помилився, коли відмовився повірити в її кохання. Вона покаже йому, що кохає його. Він побачить. А потім пожалкує, що покинув її. Він обійме її і поцілує, і вони заживуть щасливо... Хоч би і в Чарлстоні, якщо він наполягатиме.
Поринувши у мрії, Скарлет не зауважила чоловіка, який зайшов у вагон у Риджвіллі, аж доки він не схилився на бильце її сидіння. Вона відсахнулася, наче він її вдарив. На ньому була синя форма армії Союзу.
Янкі! Що він тут робить? Ті дні минули, вона хотіла назавжди забути їх, але вигляд цієї форми знову повернув їх. Страх з часів облоги Атланти, жорстокість солдатів, з якою вони грабували в Тарі останні запаси харчів і підпалили сам будинок, вибух крові, коли вона застрелила відсталого солдата, який спробував її зґвалтувати... У Скарлет серце знову загупало в грудях від жаху, і вона ледь не скрикнула. Прокляття, прокляття на них за те, що зруйнували Південь. Прокляття на них за те, що вона знову відчула себе безпорадною і переляканою. Вона ненавиділа це відчуття, вона ненавиділа їх!
«Я не дозволю, щоб це мене засмучувало, не дозволю. Я не можу засмучуватися тепер, коли мушу бути в найкращій формі, бути готовою для Чарлстона і для Рета. Я не дивитимуся на янкі, я не думатиму про минуле. Зараз важить лише майбутнє». Скарлет рішуче розвернулася до вікна і стала дивитися на горбисту місцевість, таку схожу на землю в околицях Атланти. Червоняві глиняні дороги бігли через темні соснові ліси і поля, вкриті примерзлою стернею. Вона вже майже цілий день у дорозі, а здається, наче й не покидала дому. «Швидше, — підганяла вона паротяг, — швидше!»
— А який той Чарлстон, міс Скарлет? — уже всоте запитала її Пенсі, коли за вікном почало сутеніти.
— Дуже гарний, він тобі обов'язково сподобається, — відповіла всоте Скарлет. — Дивися, — вона показала рукою на ландшафт. — Бачиш оте дерево, з якого щось звисає? Це іспанський мох, про який я тобі казала.
Пенсі притулилася носом до закіптюженої шибки.
— Ууу, — запхикала вона. — Це наче якийсь привид там рухається. Я боюся привидів, міс Скарлет.
— Ану не кисни! — але Скарлет і сама здригнулася. Довгі сірі віхті моху примарно розвівалися у сірому світлі, і це їй також не подобалося. Однак це означало, що вони в'їжджають у низинний край, а отже, наближаються до моря і до Чарлстона. Скарлет глянула на свій нагрудний годинник. Пів на шосту вечора. Поїзд запізнювався майже на дві години. Але тітоньки її дочекаються, вона не сумнівалася. Однак навіть так їй не хотілося прибувати затемна. У темряві було щось вороже.
Величезний Чарлстонський вокзал потопав у напівмороці. Скарлет витягнула шию, виглядаючи тітоньок або хоча б їхнього візника, якого вони могли послати їй назустріч. Натомість вона побачила ще з півдесятка солдатів у синій формі з рушницями через плече.
— Міс Скарлет, — потягла її за рукав Пенсі. — Тут повсюди солдати, — голос юної покоївки тремтів.
Страх підстьогував Скарлет здаватися хороброю.
— Поводься так, ніби їх тут зовсім нема, Пенсі. Вони тебе не скривдять, війна закінчилася майже десять років тому. Ходімо. — Вона помахала носієві, який штовхав возика з її багажем. — Де мені знайти екіпаж, що приїхав мене зустрічати? — гонорово запитала вона.
Він провів їх на вулицю, але єдиним транспортним засобом, що там стояв, була перехняблена бричка з миршавою кобилкою та замурзаним чорношкірим візником. У Скарлет серце тьохнуло. А що, як її тітоньки подалися геть із міста? Вони часто їздили у Саванну навідувати свого батька, це вона знала. А якщо її телеграма так і лежить на порозі їхнього темного, порожнього дому?