Скарлет добре зробила, що приїхала, тепер вона в цьому переконалася. Вона повернулася до тітоньок.
— Який чудовий день, — сказала Скарлет.
Промснад був такий широкий, що вони помістилися на ньому усі троє пліч-о-пліч. Двічі вони зустрічали інших людей, спочатку старшого джентльмена у старомодному сурдуті та бобровій шапці, а потім — даму з худеньким хлопчиком, який зашарівся, коли до нього заговорили. Щоразу вони зупинялися, і тітоньки представляли Скарлет.
— ...наша небога з Атланти. Її мати — наша сестра Еллен. Вона заміжня за сином Еленор Батлер, Ретом.
Старий джентльмен уклонився і поцілував руку Скарлет, а дама представила їй свого онука, який витріщався на Скарлет, наче його блискавка вдарила. День для Скарлет покращувався з кожною хвилиною. А потім вона побачила, що до них наближаються ще одні перехожі — чоловіки в синіх одностроях.
Вона раптом зашпорталася і схопила Поліну за руку.
— Тітонько, — прошепотіла Скарлет. — До нас ідуть солдати-янкі.
— Просто йди собі, — чітко промовила Полін. — Вони мусять поступитися нам дорогою.
Скарлет здивовано глянула на Поліну. Хто б подумав, що ця сухенька стара тітонька може бути такою хороброю? У неї самої серце калатало так голосно, що вона боялася, щоб солдати-янкі цього не почули, але вона примусила свої ноги переступати.
Коли до них залишилося усього три кроки, солдати відступили набік, притиснувшись до металевих перил, що відгороджували край променаду від води. Полін та Юлейлія пропливли повз так, наче їх там і не було. Скарлет задерла підборіддя під стать своїх тіток і намагалася не відставати.
Десь попереду оркестр заграв «О Сюзанно!». Хвацька весела мелодія була світла і сонячна, як сам день. Юлейлія і Полін наддали ходи у ритм музики, але у Скарлет ноги налилися свинцем. «Боягузка!» — сварила вона себе. Однак у глибині душі й досі тремтіла.
— Чому в Чарлстоні скільки клятих янкі? — запитала вона зі злістю в голосі. — Я й на вокзалі кількох бачила.
— Боже, Скарлет, — сказала Юлейлія, — хіба ти не знала? Чарлстон досі перебуває під військовою окупацією. Вони ніколи не дадуть нам спокою. Вони ненавидять нас, бо ми викинули їх із Форту Самтер, а потім утримували його проти цілого їхнього флоту.
— І бозна-скількох полків, — докинула Полін. Обличчя сестер світилися від гордості.
— Мати Божа, — прошепотіла Скарлет. Що ж вона наробила? Прибула просто у руки ворога Вона знала, що означає військове правління: безпорадність і злість, постійний страх, що конфіскують твій дім, чи посадять тебе у в'язницю, чи розстріляють за порушення якогось із їхніх законів. Військове правління було всесильним. Вона прожила під його непередбачуваним ярмом п'ять страшних років. Як вона могла бути такою дурною, щоб знову під нього потрапити?
— Але в них хороший оркестр, — сказала Полін. — Не відставай, Скарлет, ми тут переходимо. Батлери живуть в отому свіжопофарбованому будинку.
— Щастить Еленор, — сказала Юлейлія, — мати такого відданого сина. Рет безумовно обожнює матір.
Скарлет витріщилася на будинок. То був цілий палац. Блискучі білі колони злітали на сотню футів у висоту, підтримуючи дах над глибокими кружганками та балконами вздовж високого, статечного цегляного будинку. У Скарлет коліна підкосилися. Вона не могла увійти всередину, не могла. Вона ще не бачила такої величної, такої вражаючої споруди. Що вона може сказати жінці, яка живе у такій пишноті? Яка могла зруйнувати усі її надії лише одним словом, сказаним Рету.
Полін взяла її під руку і потягнула на інший бік вулиці.
— ... із банджо на коліні, — не в такт підспівувала вона. Скарлет дозволила їй вести себе, наче сновиду. За якийсь час вона вже стояла за порогом перед високою елегантною жінкою, чиє добре помережане зморшками обличчя обрамлювало яскраво-біле волосся.
— Люба Еленор, — привіталася Юлейлія.
— Ви привели Скарлет, — сказала місіс Батлер. — Люба дитинко, ти виглядаєш такою блідою. — Вона легенько поклала руки Скарлет на плечі і нахилилася до її щоки, щоби поцілувати.