— Янкі, — прошепотіла Скарлет.
Еленор очима прослідкувала за напрямком погляду Скарлет.
— Так. У Джорджії їх уже немає, так? Вони у нас тут так давно, що вже їх і не помічаємо. В лютому буде вже десять років. За десять років до чого завгодно звикнеш.
— Мені до них не звикнути, — шепотіла Скарлет. — Ніколи.
Раптовий шум змусив її підскочити, але Скарлет хутко збагнула, що то видзвонював годинник десь над їхніми головами. Трамвай виїхав на перехрестя, повертаючи праворуч.
— Перша година, — сказала місіс Батлер. — Не дивно, що я втомилась. Ранок був насиченим. — Мелодійний передзвін позаду затих. Один раз пробив єдиний дзвін. — Цей годинник міряє життя кожного чарлстонця, — мовила Еленор Батлер, — разом із дзвонами на верхівці церкви Святого Михаїла. Відмічають час нашого народження і нашої смерті.
Скарлет роздивлялася високі будинки й садки, оточені парканами, повз які вони проїжджали. Усі без винятку мали воєнні шрами. Дірки під снарядів були на кожній поверхні, бідність проступала з кожного кутка: відлущувалася фарба, на розбитих вікнах понабивали дошки, дірки й іржа спотворювали майстерно викувшії мережива металевих балконів та воріт. Дерева, що росли на вулиці, мали тонкі стовбури — висадили молоді замість старих велетів, які пошкодило під час бомбардування. Чорти б їх ухопили, тих янкі!
Та все ж сонце сяяло на полірованих дверних ручках, у повітрі витав аромат квітів, що розпускалися за парканами. «Вони розумні, ці чарлстонці, — подумала Скарлет. — Вони не здаються».
Скарлет допомогла місіс Батлер зійти на останній зупинці — Мітинґ-стрит. Навпроти них простирався парк з акуратно підстриженим газоном та білими доріжками, що сходились в одній точці й закручувалися навколо свіжопофарбованої естради з сяючим, схожим на пагоду дахом. Подалі була пристань. Скарлет відчувала запах води й солі. Бриз посвистував крізь витягнуте, мечоподібне листя паркових пальм і розвівав густі зарості іспанського моху на рубцюватих гілках вірджинських дубів. Малі діти бігали, котили обручі й кидали м'яча, а на лавах сиділи чорношкірі няньки в тюрбанах і пильно за ними наглядали.
— Скарлет, сподіваюсь, ти пробачиш. Знаю, не можна питати, але я мушу, — щоки місіс Батлер вкрилися яскравими плямами.
— Що саме, місіс Батлер? Вам зле? Принести вам щось? Присядьте...
— Та ні, зі мною все гаразд. Я просто не можу не дізнатися, чи думали ви з Ретом про другу дитину? Я розумію, смерть Гарні розбила твоє серце й ти боїшся...
— Дитина, — Скарлет затнулася на мить. Місіс Батлер прочитала її думки? Скарлет прагнула завагітніли якомога швидше, і тоді Рет ніколи не відішле її геть. Він обожнював дітей, а тому напевне кохатиме її вічно, якщо вона подарує йому дитя. Вона заговорила; голос її був щирим:
— Міс Еленор, я хочу мати дитину більше за все на світі.
— Дякувати Богові, — мовила місіс Батлер. — Мрію знову стати бабусею. Коли Рет привіз до мене Гарні, я своїми обіймами її ледь не замучила. Розумієш, Маргарет, — дружина мого іншого сина, ти з нею сьогодні познайомишся, — так от Маргарет, бідненька, безплідна. А ще Розмарі, сестра Рета... Боюся, що ніхто не візьме Розмарі за дружину.
Думки Скарлет швидко снували, складаючи докупи родинні хитросплетіння Рета і їх значення для неї. Із Розмарі може бути складно. Старі діви бувають дуже лихі. А брат, як же його звати? А, так, Росс. Він чоловік, а чари Скарлет діяли на всіх без винятку чоловіків. Через бездітну Маргарет взагалі не варто турбуватися. Не скидалося на те, щоб вона мала хоч якийсь вплив на Рета. Ой леле, чи хтось із них мав значення? Рет обожнював матір і саме вона хотіла, щоби вони були разом і мали дитинку чи двійко, чи десять. Рет просто не міг не прийняти її назад.
Скарлет поцілувала місіс Батлер у щоку.
— Я дуже прагну мати дитину. Ми разом переконаємо Рета, правда?
— Я щаслива тепер, Скарлет. Ходімо додому, вже зовсім близько. А тоді я трохи спочину перед вечерею. По обіді відбудеться засідання комітету, треба мати свіжу голову. Сподіваюся, ти до нас приєднаєшся, хоч би на чай. Маргарет також буде. Я не тисну на тебе й не змушую працювати, але якби ги зголосилася, то я була би невимовно рада. Ми продаємо пироги та рукоділля, а отримані кошти передаємо Дому вдів та сиріт солдатів Конфедерації.
«Господи Боже, чи вони всі однакові, ці південні леді? Все наче в Атланті: Конфедерація те, Конфедерація те. Чому вони не можуть визнати, що війна закінчилась і просто жити далі?» У неї зараз болітиме голова. Скарлет затнулася, та вже за мить вона йшла рівно, підлаштовуючись під ходу місіс Батлер. Так, вона піде на засідання комітету, вона навіть працюватиме разом з ними, якщо її попросять. Вона не мала наміру повторювати помилки, що їх робила в Атланті. Перед нею не зачинятимуть двері, вона не буде самотньою, вона зробить усе як слід, навіть якщо доведеться носити корсет з вишитими зірками та смугами, як на конфедератському прапорі.