— Добрий день, любі, мама приїхала, — а тоді повернулася до Вілла і схопила його за руку.
— Де Мамка, Віллє? Вона ще не така стара, щоб не вийти мене зустрічати. — Від страху слова застрягали Скарлет у горлі.
— Вона лежить хвора, Скарлет.
Скарлет зістрибнула з фургона на ходу, заточилася, встояла на ногах і побігла в дім.
— Де Мамка? — запитала у Сьюлін, не слухаючи радісних дитячих привітань.
— Гарно ти вітаєшся, Скарлет, але нічого кращого я від тебе й не чекала. Ти що собі думала, коли відправила сюди Пріссі зі своїми дітьми, навіть не поцікавившись, що я про це все думаю? Ти ж чудово знаєш, що в мене й так клопотів по горло.
Скарлет уже занесла руку, щоби вліпити сестрі ляпаса:
— Сьюлін, якщо ти зараз же не скажеш мені, де Мамка, я закричу.
Пріссі вже тягнула Скарлет за рукав:
— Я знаю, де Мамка, міс Скарлет, знаю. В'на моцно хвора, то ми їй нагадували ту кімнатку при кухні, там де колись висіли всі шинки, ще коли в нас було багато шинок. Там гарно й тепло, коло комина. В'на вже була там, як я приїхала, то не можна сказати, що ми разом наладували кімнату, але я принесла крісло, щоб вона могла встати й поседіти, або щоб гості...
Пріссі творила сама до себе. Скарлет уже була коло дверей до Мамчиної кімнатки і трималася за одвірок, щоб не впасти.
Оця... ця... істота в ліжку була не її Мамкою. Мамка ж була дебелою жінкою. дужою і опасистою, з тепло-коричневою шкірою. Не минуло й півроку, як Мамка поїхала з Атланти, за цей час вона ніяк не могла так спасти з тіла. Не може бути. Скарлет не може цього витримати. Це не Мамка, вона в це не вірить. Перед нею лежала посіріла й висохла істота, ледь помітна під вицвілим картатим накривалом, вузлуваті пальці слабо рухалися поверх його складок. У Скарлет мурашки по шкірі побігли.
А тоді вона почула Мамчин голос. Він був слабосилий і нетвердий, але це був знайомий, люблячий Мамчин голос.
— Панночко, скі'ки я вам казала й приказувала, щоб не виходили з дому без брилика й парасольки... Казала й приказувала...
— Мамко! — Скарлет впала навколішки біля ліжка. — Мамко, це Скарлет. Твоя Скарлет. Прошу тебе, не хворій, Мамко, бо я цього не витримаю, тільки не ти. — Вона опустила голову на ліжко поруч з гострим, кістлявим плечем і заридала, як дитина.
Невагома рука погладила її по схиленій голові.
— Не побивайтеся, ясочко. Нема такого зла, щоб на добре не вийшло.
— Усе, — застогнала Скарлет. — Геть усе пішло шкереберть, Мамко.
— Ну годі вже, це ж лише одне горнятко. У вас є ще один чайний сервіз, ще гарніший. Ми все дно влаштуємо чаювання, я ж вам обіцяла.
Скарлет приголомшено відсахнулася. Вона втупилася у Мамчине обличчя і побачила променисту любов у запалих очах, які її не бачили.
— Ні, — прошепотіла вона. Вона цього не витримає. Спочатку Мелані, потім Рет, а тепер Мамка; усі, кого вона любила, покидали її. Це було надто жорстоко. Це неможливо.
— Мамко, — вголос сказала вона. — Мамко, послухай. Це Скарлет. — Вона вхопилася за край матраца і взялася його смикати. — Поглянь на мене, — ридала вона, — на мене, на моє обличчя. Ти мусиш мене упізнати, Мамко. Це я, Скарлет.
Віллові великі руки обхопили її за зап'ястя.
— Не варто, — сказав він. Його голос звучав лагідно, але руки тримали, наче залізні кліщі. — Вона щаслива, коли марить, Скарлет. Вона знову в Саванні, доглядає за твоєю матір'ю, коли та була ще дитиною. Для неї то були радісні дні. Вона була молода, сильна і здорова. Не чіпай її.
Скарлет поривалася випручатися.
— Але я хочу, щоб вона мене упізнала, Вілле. Я ніколи не казала їй, яка вона мені дорога. Я мушу їй це сказати.
— У тебе ще буде нагода. Часто вона буває інша, усіх впізнає. І розуміє, що помирає. Отоді й скажеш. А тепер ходи зі мною. Усі на тебе чекають. Делайла буде з кухні наслухати за Мамкою.
Скарлет дозволила Віллу поставити себе на ноги. Усе її тіло заніміло, навіть серце. Вона мовчки пішла за ним до вітальні. Сьюлін одразу ж напосілася на неї, продовживши скаржитися з місця, на якому її обірвали, але Вілл зацитькав її.
— Скарлет пережила страшний удар, Сью, дай їй спокій. — Він палив у склянку віскі і вклав її в руку Скарлет.
Віскі допомогло. Воно проклало по тілу добре знайомий пекучий шлях, і біль притупився. Скарлет простягла Віллу порожню склянку, і він хлюпнув туди ще трохи віскі.