— Вона так по-дурному фліртувала з Едвардом.
— Не по-дурному. За звичкою, як мені здається. А ще, багато чоловіків саме такого й чекає. Зараз, можливо, їм це потрібно більше, ніж будь-коли. Вони втратили все, чим колись пишалися: статки, землі, владу, зрештою.
Дві жінки змовкли, замислившись, і думки їхні кружляли довкола такого, у чому краще не зізнаватися гордим людям, які живуть під п'ятою військового правління.
Селлі кахикнула, намагаючись розвіяти похмуру атмосферу.
— Одне добре, — сказала вона радісно, — дружина Рета закохана в нього по самі вуха. Її обличчя осяяло, наче сонцем, коли він з'явився у дверях. Бачила?
— Ні, не бачила, — відмовила Емма. — І дуже шкода. Бо я побачила точно такий вираз, тільки на обличчі Енн.
13
Скарлет знову й знову поглядала на двері. Чому Рет так довго? Еленор Батлер вдавала, ніби не помічає, та кутиків її губ торкнулася усмішка. У її пальцях швидко снував блискучий човник зі слонової кістки, сплітаючи вигадливе мереживо. Це мав бути затишний вечір. Запнуті гардини ховали кімнату від бурі й темряви, на столиках у вітальні й прилеглій кімнаті сяяли лампи, у каміні потріскувало золоте полум'я, відганяючи холод і вогкість. Та Скарлет була надто напружена, і цій домашній ідилії не під силу було її заспокоїти. Де Рет? Чи він усе ще гніватиметься, коли повернеться?
Вона намагалася зосередитися на словах Еленор, але не могла. Її аж ніяк не обходив Дім для вдів та сиріт солдатів Конфедерації. Пальці тягнулися до корсажу сукні, та на ньому не було ані каскаду, ані тасьми, за яку можна було б ухопитися. Рет би не переймався її одягом, якби йому було до неї байдуже, хіба не так?
— ... тож школа з'явилася ніби сама собою, оскільки сиротам більше не було куди податися, — казала місіс Батлер. — Вона виявилася набагато успішнішою, ніж ми могли сподіватися. Минулого червня вона випустила шестеро учнів, і всі вони вже й самі вчителюють. Двоє дівчат поїхали працювати до Волтерборо, а ще одній навіть запропонували вибір між Ємассі і Кемденом. Ще одна — така мила дівчинка — написала нам, я зараз покажу тобі лист...
«Ох, та де ж він? Чому він так довго? Якщо мені ще довго доведеться сидіти спокійно, я закричу».
Бронзовий годинник на каміні пробив годину і Скарлет аж підскочила. Два... три.
— Цікаво, чому Рет так затримується? — зауважила його мати.
П'ять... шість.
— Він знає, що вечеря о сьомій, і любить випити перед цим пуншу. Змокне до нитки; ще й переодягатися доведеться.
Місіс Батлер підклала плетиво на столик при кріслі.
— Піду погляну, чи дощ уже закінчився, — сказала вона.
Скарлет зірвалася з місця.
— Я піду.
Вона підлетіла до вікна, відчуваючи полегшення, і відхилила край важкої шовкової гардини. Надворі над променадом здіймався густий туман. Він кружляв вулицею та звивався вгору, наче живий. Вуличний ліхтар невиразною плямою світився серед білих пасом туману. Скарлет відступила від цієї зловісної ніщоти й повернула штору на місце.
— Скрізь туман, — сказала вона. — Але дощу вже нема. Як гадаєте, з Ретом усе гаразд?
Еленор Батлер усміхнулася.
— Йому траплялися й гірші пригоди, ніж мандрівка в тумані, Скарлет, ти ж знаєш. Звісно, з ним усе гаразд. Уже з хвилини на хвилину він з'явиться в дверях.
Наче цих слів він і чекав — відчинилися великі парадні двері. Скарлет почула Ретів сміх та глибокий голос дворецького Маніґо.
— Давайте мені свої мокрі речі, міст' Рете, і черевики теж. Ось тут ваші домашні капці, — казав Маніґо.
— Дякую, Маніґо. Піду нагору переодягнуся. Скажи місіс Батлер, що я спущуся до неї за хвилину. Вона у вітальні?
— Так, сер, і місіс Рет теж.
Скарлет чекала на Ретову реакцію, та почула лише його швидкі впевнені кроки на сходах. Здавалося, ціле століття минуло, поки він спустився знову. Годинник на каміні, мабуть, неправильно йшов. Кожна хвилина тривала вічність.
— Виглядаєш втомлено, любий, — вигукнула Еленор Батлер, коли Рет увійшов до вітальні.
Рет поцілував материну руку.
— Не квокчи наді мною, мамо, я не так утомлений, як голодний. Вечеря скоро?
Місіс Батлер встала.
— Скажу на кухні, щоби вже подавали. — Рет зупинив її, легко торкнувшись плеча.
— Не спіши, я спершу щось вип'ю. — Він підійшов до столика, на якому стояла таця з напоями. Поки наливав у склянку віскі, вперше глянув на Скарлет і повів бровою. — Приєднаєшся до мене, Скарлет?