Я люблю Рета більше, прости мені Боже, завжди любила. Він мій первісток, і я віддала своє серце в його малі рученята, щойно вперше взяла його на руки. Я люблю Росса і Розмарі, але не так, як люблю Рета, і, боюся, вони про це знають. Розмарі думає, це тому, що його так довго не було, а тоді він вернувся, як джин із пляшки, і купив мені все, що є в цьому будинку, а їй — красивих суконь, про які вона мріяла. Вона не пам'ятає, як було колись. Вона була ще мала, вона не знає, що він завжди був для мене на першому місці. Росс знає, він завжди знав. Але його найбільше з них трьох виділяв батько, того він не надто переймався. Стівен вигнав Рета, зробив Росса своїм спадкоємцем. Він любив Росса, пишався ним. Але Стівен помер, цього місяця буде вже як сім років. А Рет повернувся додому, життя моє через це повниться радістю, і Росс не може цього не бачити.
Місіс Батлер захрипла, зірвавши голос тягарем важких таємниць. Вона затнулася і гірко заплакала.
— Бідний мій хлопчик, мій бідний стражденний Росс.
«Треба щось сказати, — подумала Скарлет, — якось її втішити». Та вона не могла. Їй самій надто сильно боліло.
— Не плачте, міс Еленор, — безуспішно попрохала вона. — Не карайтеся. Прошу вас, я мушу вас запитати.
Місіс Батлер глибоко вдихнула і витерла очі.
— Що, моя люба?
— Я мушу знати, — наполягала Скарлет. — Ви мусите мені сказати. Чесно, я... те, що він сказав... я справді так виглядаю? — їй потрібне було запевнення, схвалення цієї люблячої жінки, що пахла лимонною вербеною.
— Люба дитино, — сказала Еленор. — Не має ні найменшого значення, як ти виглядаєш. Рет любить тебе, а значить і я люблю.
«Матінко Божа! Вона каже, я виглядаю як шльоидра, але нічого страшного. Вона з глузду з'їхала? Звісно, це страшно, це страшніше за все на світі. Я хочу бути леді, як мене виховували!»
Вона відчайдушно вхопила місіс Батлер за руки, не усвідомлюючи, що завдає їй сильного болю.
— Ох, міс Еленор, допоможіть мені! Прошу, мені потрібна ваша допомога.
— Звісно, люба. Скажи мені, чим тобі допомогти, — на обличчі місіс Батлер відображалися лише спокій і ласка. Вона вже давно навчилася приховувати свій біль.
— Я мушу знати, що я роблю не так, чому я не схожа на леді. Я — леді, міс Еленор, правда. Ви знали мою матір, ви знаєте, що це так.
— Звісно, що так, Скарлет, і, звісно, що знаю. Зовнішність — оманлива, і це дуже несправедливо. Ми легко зможемо все владнати, майже без зусиль, — місіс Батлер акуратно вивільнила гарячі, спухлі пальці із залізної хватки Скарлет. — У тобі стільки життя, люба дитино, увесь запал світу, в якому ти виросла. Тут, у старій утомленій низовині, це зводить людей в оману. Але тобі не можна втрачати цей дух, він надто цінний. Ми тільки знайдемо спосіб зробити так, щоб ти менше виділялася, більше скидалася на нас. Так тобі буде простіше.
«І мені також», — подумала про себе Еленор Батлер. Вона до останнього подиху захищатиме жінку, яку, на її думку, кохає Рет, але їй буде легше, якщо Скарлет перестане фарбувати обличчя і носити недоречно дорогий одяг. Еленор раділа нагоді переробити Скарлет на чарлстонський манер.
Скарлет вдячно проковтнула дипломатичну оцінку місіс Батлер. Вона була надто проникливою, щоб вірити їй до кінця — зрештою, вона бачила, як міс Еленор давала раду з Юлейлією і Полін. Та Ретова матір їй допоможе, і це найважливіше. Принаймні, на цей момент.
14
Чарлстон, дитям якого була Еленор Батлер і до якого вернувся Рет після десятилітніх блукань, був старим містом, одним із найстаріших в Америці. Увесь він тіснився на вузькому трикутному півострові між двома широкими припливо-відпливними ріками, які сходилися у велику гавань, з'єднану з Атлантичним океаном. Перші поселенці з'явилися тут у 1682 році, і від початку місто мало якусь романтичну мрійливість і чуттєвість, не властиву жвавому темпу та пуританському самозреченню колоній Нової Англії. Солоні бризи хитали пальмами й гліциніями, а квіти розцвітали тут круглий рік. Земля була чорна, родюча, пухка, плуг не тупився об камінь; води кишіли рибою, крабами, креветками, черепахами й устрицями; в лісах було повно дичини. Це були багаті землі для доброго життя.