— Добрий день, любі мої, — звернулась вона до своїх дітей, — підійдіть, обійміть маму.
Скарлет почула власний голос, він звучав так, наче належав комусь чужому, але принаймні казав те, що потрібно.
Вона намагалася якомога більше часу проводити у Мамчиній кімнаті, біля ліжка хворої. Сподівалася знайти розраду в обіймах Мамчиних рук, однак натомість її сильні молоді руки обіймали чорношкіру стареньку при смерті. Скарлет піднімала змарнілу постать, щоб її скупати, змінити постіль, допомогти їй, коли вона задихалася, вмовити її проковтнути кілька ложок юшки. Вона співала колискові, які Мамка колись так часто співала їй, а коли Мамка у забутті зверталася до її покійної матері, Скарлет відповідала так, як, на її думку, могла б відповісти Еллен.
Іноді вологі Мамчині очі впізнавали її, і потріскані старі губи розпливалися в усмішці до своєї улюблениці. Тремтячим голосом вона починала напучувати Скарлет, як напучувала колись у дитинстві:
— У вас волосся геть розтріпалося, міс Скарлет, ану-но підіть і розчешіть його сто разів, як я вас учила.
Або іншим разом:
— Та ви біла, як полотно, міс Скарлет. Знову пудрою обличчя присипаєте? Зараз-же підіть змийте її.
Хоч би що наказувала Мамка, Скарлет обіцяла виконати. Однак вона ніколи не встигала цього зробити, бо Мамка незабаром знову поринала у забуття або в інший світ, де Скарлет не існувало.
Удень чи ввечері їй допомагали доглядати хвору Сьюлін чи Люті, чи навіть Вілл, тоді Скарлет могла подрімати з півгодинки, згорнувшись калачиком у просілому кріслі-гойдалці. Але вночі біля ліжка хворої чергувала тільки Скарлет. Вона прикручувала полум'я в гасовому ріжку і тримала суху охлялу Мамчину руку у своїй. Коли весь дім засинав, коли Мамка засинала, тоді вона могла виплакатися, а гіркі сльози трохи втамовували біль.
Якось Мамка прокинулася у передсвітанковій тиші.
— Чому плаче моя голубонька? — прошепотіла вона. — Стара Мамка готова скласти свою ношу і упокоїтися в руках Господа. Нема чого так побиватися. — Її рука поворухнулася у долоні Скарлет, визволилася і помадила ту по схиленій голові. — Ну ж бо, усе не так зле, як видиться.
— Вибач, — схлипнула вона, — я не можу спинитися.
Покручені Мамчині пальці відгорнули пасмо волосся з обличчя Скарлет.
— Розкажіть-но старій Мамці, що турбує її ясочку.
Скарлет подивилася у старі, мудрі, люблячі очі, і її пройняв найпекучіший біль на світі.
— Я все зіпсувала, Мамко. Не знаю, як я наробила таку купу помилок. Не розумію.
— Міс Скарлет, ви робити, що мали робити. Ніхто не годен перескочити через себе. Господь милосердний послав на вашу долю тяжкі випробування, і ви їх вистояли. Не варто питатися, чому вони вам випали, і скільки зусиль треба було, щоб їх побороти. Що було, те загуло. Не картайте себе. — Важкі Мамчині повіки закрилися і приховали сльози, що виблискували на слабкому світлі, її переривчасте дихання заспокоїлося уві сні.
«Як себе не картати? — хотіла закричати Скарлет. — Моє життя зруйноване, я не знаю, що маю робити. Мені потрібен Рет, а його нема. Мені потрібна ти, але й ти мене покидаєш».
Вона підвела голову, втерла сльози рукавом і розправила затерплі плечі. У грубці догорало вугілля, а відро спорожніло. Треба набрати ще, треба підтримувати вогонь. У кімнаті холоднішало, а Мамці потрібне тепло. Скарлет натягнула вицвілу ковдру на Мамчину слабку фігуру і ступила з відром у холодний морок подвір'я. Вона попрямувала до вугільної ями, пошкодувавши, що не накинула на плечі шаль.
Місяця не було, тільки з-за хмари виглядав срібний серпик. Повітря обтяжувала нічна волога, а кілька не затягнутих хмарами зірок здавалися недосяжними крижаними діамантами. Скарлет здригнулася. Темрява навколо неї здавалася безформною і безкінечною. Вона наосліп добігла до середини подвір'я і тепер не могла розгледіти знайомих обрисів коптильні та стайні, що повинні бути поблизу. Охоплена раптовою панікою, вона оглянулася назад у пошуках білої громади будинку, з якого щойно вийшла. Але й та була темною і безформною. Ніде не блиснуло й вогника. Вона наче загубилася у невідомому похмурому й німому світі. У темряві нічого не рухалося, жоден листок на гілці чи пір'їна на пташиному крилі. Жах лоскотав її напружені нерви, і їй захотілося втекти. От тільки куди? Навколо простягалася моторошна пітьма.
Скарлет зціпила зуби. «А це що за дурниці? Я вдома, у Тарі, а холодна темрява розсіється після сходу сонця». Вона видавила з себе смішок, але від пронизливого неприродного звуку аж підстрибнула.