«Недарма кажуть, що найтемніша ніч завжди перед світанком, — згадала вона. — Тепер я в цьому переконалася. Нічого, це просто голова запаморочилася. Я цьому не піддамся, у мене нема часу, треба підтримувати вогонь у грубці». Скарлет виставила одну руку поперед себе в темряву і пішла туди, де мала б бути вугільна яма, одразу біля дровітні. Вона провалилася ногою в якусь ямку, заточилася і впала. Відро голосно подеренчало і загубилося.
Кожна виснажена, налякана часточка її тіла кричала, що слід здатися, не рухатися з місця і не відриватися від безпечної землі під ногами, аж доки не настане день, і вона знову щось побачить. Але Мамці потрібне тепло. І веселе жовтувате сяйво від полум'я за матовим віконцем у дверцятах грубки.
Скарлет повільно звелася на коліна і обмацала землю навколо себе у пошуках відра. Ніч стояла така, хоч в око стрель. А в повітрі висіла холодна нічна імла. Їй аж подих перехопило. Де ж відро? Де ж світанок?
Пальці черкнули об холодний метал. Скарлет навколішках поповзла до нього і схопилася обома руками за обідок бляшаного відерка. Вона присіла на п'яти й у відчаї притиснула його до себе.
«Господи, тепер я зовсім заплуталася. Тепер я навіть не знаю, де будинок, а тим більше — вугільна яма. Я заблукала у пітьмі». Вона гарячково подивилася вгору у пошуках світла, байдуже якого, але небо було чорне. Навіть далекі крижані зорі зникли з очей.
Якусь мить їй хотілося закричати і волати без упину, аж доки не прокинеться хтось у домі, доки не засвітить каганець, доки не знайде і не відведе її додому.
Її зупинила гордість. Заблукати на власному подвір'ї, за якихось кілька кроків від кухонних дверей! Вона ніколи не оговтається від такого сорому.
Скарлет накинула дужку відра на руку і почала незграбно повзти по чорній землі на всіх чотирьох. Рано чи пізно вона на щось наповзе — будинок, дровітню, стайню, криницю, — і тоді поверне собі координацію. Швидше буде встати і піти пішки. Принаймні вона перестане почуватися такою дурепою. Але вона може знову впасти і цього разу підвернути ногу чи щось гірше. Тоді точно лежатиме тут безпорадна, доки її хтось не знайде. Та хай би що довелося зробити, це все ж краще, ніж лежати тут самій, без допомоги й орієнтації.
Де ж тут стіна? Десь же повинна бути стіна, складалося враження, що вона вже проповзла півдороги до Джонсборо. Її опосіла паніка. А раптом темрява ніколи не розсіється, а раптом вона повзтиме далі й далі і так ні до чого й не доповзе?
«Припини! — наказала собі Скарлет. — Припини негайно!» У неї з горла виривалися здушені звуки.
Вона підвелася на ноги, примусила себе дихати повільно, а мозок опанувати серце, що вискакувало з грудей. «Мене звати Скарлет О'Гара, — сказала вона самій собі. — Я в Тарі, я тут знаю кожен сантиметр краще, ніж своїх п'ять пальців». Ну то й що, що вона не бачить нічого далі, ніж чотири дюйми поперед себе? Вона знала, що там є, треба тільки знайти його.
І зробить вона це стоячи, а не колінкуючи, мов якесь немовля чи собака. Вона задерла підборіддя і розправила плечі. Слава Богу, що ніхто не бачив, як вона плазувала тут по болоту і боялася встати. Ніхто ще жодного разу не переміг її, ні армія Шермана, ні пристібаї-саквояжники. Ніхто і ніщо не змогло подолати її, якщо вона цього не дозволяла, а якщо дозволяла — то так їй і треба. А вона тут налякалася темряви, наче якась плаксива боягузка!
«Мабуть, я дозволила собі скотитися на самий низ, — подумала вона з відразою, і зневага трохи зігріла її. — Я цього більше не допущу, ніколи, хай би там що сталося. Коли опускаєшся на саме дно, звідти дорога веде тільки догори. Я сама спаскудила собі життя, я сама його й направлю. Я не стану себе жаліти».
Тримаючи відерце для вугілля поперед себе, Скарлет ступила кілька упевнених кроків. Майже одразу бляшане відро дзенькнуло об щось. Вона голосно засміялася, коли відчула різкий смолистий запах свіжозрубаного кедра. Скарлет була біля дровітні, а вугільна яма поруч із нею. Саме сюди вона й хотіла дістатися.
Залізні дверцята грубки зачинилися за палахкотливим вогнем з таким гучним брязкотом, що Мамка заворушилася в ліжку. Скарлет поспішила до неї, щоб знову підтягнути ковдру. У кімнаті стало холодно.
Мамка, морщачись від болю, глянула на Скарлет:
— У вас бруд на обличчі, та й на руках, — тихо пробуркотіла вона.
— Я знаю, — відповіла Скарлет, — я їх зараз змию.
Доки стара знову не поринула у марення, Скарлет поцілувала її у чоло:
— Я люблю тебе, Мамко.