— Дідько, це ще що таке? — Рет саме зловив мотузку з петлею на кінці, яку кинув йому човняр, і вдягнув петлю на швартовий стовп. — Кидайте кормовий швартов! — скомандував він. — Що у вас там за веремія? П'яні, чи що?
— Ні, сер, — хором відхрестилися човнярі.
Це були перші слова, які Скарлет почула від них, відколи човен вийшов із Чарлстона. Хтось один указав рукою на двох жінок, які сиділи на кормі.
— Святий Боже! — вирвалося у Рета.
17
— Тобі вже краще?
Рет говорив підкреслено рівним тоном. Скарлет мовчки кивнула. Вона сиділа коло розпаленого каміна і куталася у ковдру, а босі ноги вигрівала у мисці з гарячою водою. Під ковдрою замість мокрого одягу на ній була груба Ретова робоча сорочка.
— А ти як, Пенсі?
Покоївка Скарлет сиділа поруч, так само загорнувшись у ковдру. Вона широко усміхнулась і заявила, що з нею все гаразд, от тільки дуже вже їсти хочеться.
Рет пирхнув сміхом.
— І мені. Поїмо, коли обсохнете.
Скарлет щільніше завинулась у покривало. «Щось він дуже добрий, бачили вже таке. Усміхається, в очі світить, а всередині злий як чорт. Це він при Пенсі комедію крутить, а варто їй вийти — тут він як гаркне! Може, сказати, хай Пенсі лишиться... але для чого? Роздягатися мені вже не треба, вдягнутися я не можу, поки все не просохне... Богу лише відомо, коли — надворі дощ, і в кімнаті вогко. Як тільки Рет тут живе? Жахіття ж!»
Ні свічок, ні ламп у кімнаті не було, блимав хіба вогонь у каміні. Сама кімната була великою і квадратною, футів десь двадцять на двадцять. За підлогу правила втрамбована земля, потиньковані колись стіни осипалися і стояли голо, лиш де-не-де поміж плямами траплявся і необлуплений шмат тиньку. Вся кімната просмерділася дешевим віскі й тютюном, але навіть цей сморід не міг забити стійкий дух горілого дерева й тканини. Із меблів тут були хіба кострубаті стільці й лавки, а ще валялися вищерблені металеві плювальниці. Полиця над широким каміном і різьблені віконниці та одвірки здавалися у такій кімнаті якоюсь помилкою. Вони були соснові, полаковані у блискучий золотисто-коричневий колір та прикрашені тонкою різьбою. В кутку виднілися грубо сколочені дерев'яні сходи з потрісканими щаблями і провислими, небезпечними поручнями, на яких почепили сушитися речі Скарлет і Пенсі. Білі нижні спідниці раз-по-раз надимилися від протягу, наче привиди, що чигають у густій тіні.
— Чого тобі не сиділося у Чарлстоні, Скарлет? — Вечеря закінчилася, і Пенсі відіслали спати до літньої чорношкірої кухарки, яка готувала для Рета. Скарлет випростала плечі.
— Мати не хотіла турбувати тебе у цьому раю. — Вона з презирством оглянула кімнату. — Та я вважаю, тобі варто знати, що відбувається. Якийсь солдат-янкі прокрадається вночі у спальні — жіночі спальні — й розпускає руки. Одна дівчина поїхала глуздом, довелося відіслати її з міста. — Скарлет хотілося розгадати, що Рет про це думає, але його обличчя нічого не виражало. Він дивися на неї мовчки, ніби чекав чогось.
— І що? Тебе не турбує, що нас із твоєю матір'ю можуть просто в ліжку вбити чи ще чого гіршого?
Кутики Ретового рота опустилися в іронічній посмішці.
— Чи не зраджують мені вуха? Жінка, яка фургоном проїхала через стан цілої армії янкі, бо вони опинилися на її шляху, по-дівочому боїться за свою честь? Годі, Скарлет! Ти ж раніше казала правду. Навіщо ти в дощ подолала таку дорогу? Сподівалася впіймати мене в обіймах повії? Це Генрі Гамільтон тебе напоумив? Думає, так я знову візьмуся оплачувати твої рахунки?
— Про що ти, в дідька, говориш, Рете Батлер? До чого тут взагалі дядечко Генрі?
— Як ти правдиво дивуєшся! Мушу віддати тобі належне. Але не думай, що я повірю хоч на хвилину, ніби твій вправний старий адвокат не попередив тебе, коли я перестав надсилати в Атланту гроші. Надто вже мені подобається Генрі Гамільтон, щоби вірити в таку халатність.
— Перестав надсилати гроші? Ти не можеш цього зробити! — Коліна Скарлет підкосились. Рет же жартує, правда? Як тепер бути? Будинок на Пічтрі-стрит тягне силу-силенну грошей — це ж треба тонни вугілля, щоби його опалювати. А слуги? І прибирати, і готувати, і прати, і пильнувати сад, а ще коней і карети, і прогодувати усю цю ватагу — та це страшні видатки! З чого дядечко Генрі буде платити? Він же візьме її гроші! Ні, тільки не це. Вона поповзом, обідрана і голодна надривалась у полі заради бодай якогось харчу, попри біль у спині і здерті у кров долоні. Вона забула про гордість, зневажила все, чого її вчили, вела справи з такими покидьками, що навіть плювка не варті, плела інтриги, дурила і гарувала заради тих грошей і вдень, і вночі. Вона їх так просто не віддасть, не може. Вони належать їй. Це єдине, що у неї залишилося.