— Ти не можеш забрати гроші! — їй хотілося накричати на Рета, але вийшов хіба надломлений шепіт.
Bін засміявся.
— Я в тебе нічого не забирав, моя зіронько. Я лише перестав давати. Ти живеш у Чарлстоні, в домі, який я утримую. Чого мені утримувати ще й порожній будинок в Атланті? Звісно, якби ти туди повернулась, він би більше не стояв пусткою. Тоді я б мусив відновити платежі. — Рет підійшов до каміна, звідки міг добре бачити її обличчя у відблисках полум'я. Його виклична посмішка зникла, а чоло перетнула зморшка.
— Ти й справді не знала? Зажди, Скарлет, наллю тобі бренді. В тебе такий вигляд, ніби ти зараз зомлієш.
Йому довелося притримати її руки, щоб Скарлет змогла донести склянку до губ, так сильно вона тремтіла. Вже спорожнілу склянку Рет відкинув на підлогу й заходився розтирати Скарлет долоні, доки вона не зігрілася й не перестала тремтіти.
— А тепер скажи мені чисту правду. Справді якийсь солдат залазить у спальні?
— Рете, ти ж не серйозно? Ти ж не перестанеш надсилати гроші в Атланту?
— До біса гроші, Скарлет. Я поставив тобі запитання.
— Сам іди до біса, — сказала вона. — Я теж тебе запитала.
— Можна було і здогадатися, що ти не зможеш думати про щось інше, як тільки мова зайде про гроші. Гаразд, я надішлю Генрі гроші. Тепер ти мені відповідатимеш?
— Присягаєшся?
— Присягаюсь.
— Завтра?
— Так! Так, чорт забирай, завтра. А тепер нарешті поясни, що то за історія зі солдатом-янкі?
Скарлет відчула таке полегшення, що видихала, здавалося, цілу вічність. Тоді набрала повітря в легені й розповіла Ретові все, що знала про злочинця.
— Кажеш, Алісія Севедж бачила його форму?
— Так, — підтвердила Скарлет. А тоді їдко додала: — Йому байдуже, скільки їм років. Можливо, в цю мить він ґвалтує твою матір.
Рет стиснув великі кулаки.
— Варто було б тебе задушити, Скарлет. Світ від цього став би кращим.
Він допитував її майже годину, поки вона не переповіла все, що чула.
— Гаразд, — сказав він тоді, — ми поїдемо завтра, як тільки зміниться течія. — Рет підійшов до дверей і відчинив їх. — Добре, — сказав він, — небо чисте. Дорога буде легкою.
У просвіті дверей виднілося нічне небо. Місяць був майже повним. Скарлет важко піднялася на ноги. Тепер їй було видно і туман від річки, який вкривав землю надворі. У сяйві місяця він відливав білим, і на якусь мить їй здалося, що випав сніг. Хвиля туману огорнула Ретові ноги, а потім розсіялася кімнатою. Він зачинив двері й обернувся. Без місячного світла в кімнаті знову стало темно, аж поки не запалав сірник, освітлюючи Ретові ніс і підборіддя. Він підніс вoгник до ґноту лампи, і Скарлет розгледіла його обличчя. У неї аж серце заболіло під любові й туги. Рет поставив скляний плафон на лампу й високо підняв її.
— Ходімо зі мною. Нагорі є спальня, де ти можеш переночувати.
Горішня кімната виявилася не такою вбогою, як унизу. На високому ліжку з чотирма стовпцями лежав товстий матрац, пухкі подушки і яскрава вовняна ковдра поверх накрохмаленого лляного простирадла. Скарлет навіть не поглянула на інші меблі. Вона скинула ковдру з плечей і піднялася східцями біля ліжка, щоби пірнути під покривала.
Якусь мить Рет постояв біля неї, а тоді вийшов із кімнати. Вона дослухалася до його кроків. Ні, він не пішов донизу, він буде десь поряд. Скарлет усміхнулась і заснула.
Жахіття почалося як завжди — з туману. Роки вже минули, відколи воно снилося Скарлет востаннє, але її підсвідомість усе пам'ятала, і Скарлет тривожно заворочалась на ліжку, кидаючись і стогнучи в передчутті поганого, щойно сновидіння почало сотатися і складатися у ціле. А тоді вона знову бігла, серце напружено калатало аж у вухах, вона бігла, спотикалась і бігла далі через густий білий туман, що оплітав її шию, ноги й руки холодними в'юнкими витками. Їй було холодно, смертельно холодно, вона була голодна й налякана. Все повторювалося, завжди одне й те саме, і щоразу гірше, ніж перед тим, наче жах, голод і холод накопичувались, посилювались.
Однак цього разу щось змінилося. Колись вона бігла і прагнула чогось безіменного й невідомого, а зараз крізь пасма туману бачила широку Ретову спину — завжди, завжди далеко попереду. Скарлет знала, що шукає саме його, бо коли вона його здожене, сон утратить над нею владу, зникне й ніколи більше не повториться. Вона бігла й бігла, але Рет все одно був далеко, завжди до неї спиною. А тоді туман посилився, загус, і Рет став зникати. Вона кликала його: «Рете... Рете... Рете... Рете... Рете...»