— Тихо, тихо вже. Це тобі сниться, це не насправді.
— Рете...
— Так, я тут. А тепер цить. Усе гаразд. — Сильні руки підняли її з ліжка і притулили до грудей. Нарешті їй було тепло й безпечно.
Раптом Скарлет прокинулася. Не було ніякого туману. Натомість лампа на столі відкидала яскраве світло, і вона побачила схилене над собою Ретове обличчя.
— О Рете, — вона заплакала, — це було так жахливо.
— Той самий сон?
— Так, так... ну. майже. Щось було інакше, але я не можу згадати... Та мені було холодно, я хотіла їсти і нічого не бачила крізь туман. Мені було так страшно, Рете, це було жахливо.
Він притулив її до себе, і вона чула, як голос вібрує у його міцних грудях.
— Звісно, ти змерзла і зголодніла. Вечеря була неїстівна і ти скинула ковдри. Я тебе вкрию і ти добре спатимеш. — Він опустив її назад на подушки.
— Не кидай мене. Він повернеться.
Рет укрив її ковдрами.
— На сніданок буде печиво, кукурудзяна каша і багато масла, присмачити і піджовтити. Думай про це... а ще домашня шинка і свіжі яйця... і ти спатимеш, як дитя. Ти завжди любила добре поїсти, Скарлет. — У його голосі звучала усмішка. І втома. Скарлет зімкнула тяжкі повіки.
— Рете? — ледь розбірливо, сонно покликала вона.
Він зупинився в дверях, затуляючи рукою світло від лампи.
— Так, Скарлет?
— Дякую, що ти мене розбудив. Як ти дізнався?
— Ти так кричала, що мало шибки не тріснули. — Останнє, що вона почула був його теплий ніжний сміх. Наче колискова.
Як і передбачив Рет, Скарлет спочатку з'їла величезний сніданок, і лише потім пішла його шукати. Кухарка сказала, він встав до світанку. І завжди піднімається до світанку. Вона розглядала Скарлет із неприхованою цікавістю.
«Докинути б їй добряче роботи за таке зухвальство», — подумала Скарлет, та була така задоволена, що не змогла по-справжньому розгніватись. Рет обіймав її, заспокоював, навіть сміявся. Так, як раніше, до того, як усе пішло шкереберть. Добре, що вона приїхала на плантацію. Треба було зробити це раніше, а не марнувати час на мільйони посиденьок за чаєм.
Щойно переступивши поріг, Скарлет примружилася від яскравого сонця. Припікало вже добряче, попри ранню годину. Вона прикрила очі долонею і роззирнулася.
Скарлет не могла стримати тихого стогону від побаченого. Цегляна тераса під її ногами простягалася на сотню ярдів. Розбита, почорніла й заросла травою, вона обрамляла монументальну обвуглену руїну. Зазубрені залишки стін і димарів — це все, що залишилося від колись величного маєтку. Усередині фрагментів стін виднілися гори осипаної, закопченої цегли, слугуючи болючим нагадуванням про армію генерала Шермана.
У Скарлет серце занило. Колись це був Ретів дім, Ретове життя — і він його втратив назавжди, так і не встигнувши собі повернути.
У її неспокійному житті все ж не було такого жахіття. Вона ніколи не зрозуміє, який біль він, мабуть, відчував і все ще відчуває по сто разів на день, коли дивиться на руїни свого дому. Не дивно, що він заприсягнувся відбудувати, віднайти і відновити усе, що можна було, зі старого майна.
Вона би йому допомогла! Хіба ж вона сама не орала, не садила і не збирала врожай на полях Тари? Та вона готова закластися, що Рет не відрізнить доброго сінного зерна від поганого. Вона з радістю допоможе, бо знає, як це важливо, яка це перемога над руйнівниками, коли земля відроджується ніжною новою паростю.
«Я розумію, — з тріумфом подумала вона. — Я знаю, що він відчуває. Я працюватиму разом з ним. Разом у нас вийде. І байдуже до брудної підлоги. Якщо разом із Ретом. Де ж він? Мушу йому сказати!»
Скарлет відвернулася від кістяка колишнього маєтку й побачила краєвид, не схожий ні на що, бачене раніше. Цегляна тераса, на якій вона стояла, вела до вкритого травою земляного амфітеатру, який стрімко розгортався вниз до пари ставків у формі велетенських крил метелика. Широка трав'яна стежка між ними вела до річки і причалу. Вигадливий простір мав такі бездоганні пропорції, що великі відстані здавалися меншими, а весь пейзаж загалом скидався на вкриту килимом кімнату просто неба. Пишна трава приховувала шрами війни, наче її ніколи й не було. Це було уособлення залитого сонцем спокою, в якому природу з любов'ю виплекали до гармонійного поєднання з людською присутністю. Десь далеко протяжно співала пташка, наче святкуючи щось.
— Ой, як гарно! — вигукнула Скарлет уголос.