— А хочеш, я поїду, милий? — місіс Батлер відклала рукоділля. — Боюся, на станції доведеться довго чекати.
— Я зовсім не проти, мамо. Мені треба обмізкувати і спланувати весняні роботи на плантації.
Скарлет відкинулася на подушки — от би Ретова сестра не приїжджала! Вона погано собі уявляла, якою Розмарі виявиться людиною, і не дуже хотіла з'ясовувати. Із пліток вона знала, що народження Розмарі викликало свого часу багато прихованих посмішок. Вона була пізньою дитиною, Еленор Батлер було вже за сорок, коли вона народила доньку. До того ж Розмарі була старою дівою, ще однією жертвою війни — надто юна для шлюбу до війни і надто непоказна чи надміру бідна, щоби на неї глянув хтось із тих небагатьох чоловіків, хто повернувся з війни. Ретове повернення до Чарлстона і його казкове багатство розв'язало людям язики. Тепер же за Розмарі дадуть добрий посаг. Але вона, здавалося, ніколи не бувала вдома, гостюючи то у родичів, то у друзів із іншого міста. Може, вона шукала там чоловіка? Може, чарлстонці їй чимось не до смаку? Вже більше року всі чекали на оголошення заручин, але не було навіть натяку, що вона приймає чиїсь залицяння, не кажучи вже про більше. «Багатий матеріал для роздумів», — так описала це Емма Енсон.
Скарлет і собі роздумувала. Вона би із захватом сприйняла звістку про заміжжя Розмарі, хоч би у скільки Ретові обійшовся посаг. Їй не хотілося жити з Розмарі під одним дахом. Навіть якщо вона незугарна з лиця, вона все одно молодша за Скарлет, ще й Ретова сестра. Він приділятиме їй надто багато уваги. Скарлет напружилася, коли почула, як хряснули вхідні двері — як і обіцяно, Розмарі приїхала за кілька хвилин до вечері.
Рет увійшов до бібліотеки й усміхнувся матері.
— Твоя заблуда нарешті вдома, — сказав він. — Жива й здорова, але голодна і люта, як лев. Мабуть, щойно помиє руки, прийде сюди і вже тебе гризтиме.
Скарлет із тривогою зиркнула на двері, але жінка, що увійшла за хвилину, люб'язно усміхалася. Нічого в її рисах чи постаті не було хижого, але навіть якби вона рикнула просто з порогу чи трусонула гривою, Скарлет би здивувалася менше. Вона ж викапаний Рет! Ні, не так. У неї були такі ж чорні очі, темне волосся і білі зуби, але схожість полягала не в тому. Радше — те, як вона трималася, як із першого погляду прикувала до себе увагу. Зовсім як її брат. «Це мені не подобається, — подумала Скарлет. — Аж ніяк не подобається».
Скарлет примружила зелені очі, змірявши Розмарі уважним поглядом. Не така вона була негарна, як казали люди, просто не слідкувала за собою. Он як стягнула все волосся у тугий вузол на шиї. І навіть сережок у вуха не почепила, хоча вуха у неї гарні. А шкіра от жовтувата — мабуть, якби Рет не проводив стільки часу під сонцем, теж би так виглядав. Але варто Розмарі вдягнути яскравий убір, і навряд чи би хто помітив. Вона ж натомість обрала найгірший можливий колір — тьмяний брунатно-зелений. «Я можу їй допомогти», — подумала Скарлет.
— Отже, це і є Скарлет, — Розмарі у чотири широких кроки перетнула кімнату.
«Ой, леле, — жахнулася Скарлет, — треба навчити її ходити. Чоловіки не люблять, коли жінки скачуть, як коні». Скарлет встала їй назустріч, усміхаючись по-сестринськи ласкаво, і підставила обличчя для поцілунку.
Замість торкнутися її щоки своєю, як було прийнято, Розмарі відверто почала її розглядати.
— Рет казав, ти як кішка, — зауважила вона. — Я тепер розумію, що він мав на увазі. В тебе такі зелені очі. Сподіваюся, ти мене не подряпаєш, Скарлет, а лагідно муркотітимеш. Я хочу, щоби ми подружилися.
Скарлет аж рота роззявила, не знаючи, що відказати.
— Мамо, благаю, скажи, що вечеряти подано, — Розмарі не чекала на відповідь і вже повернулася до матері. — Я Ретові говорила, він бездушний і безсердечний, міг би мені хоч якоїсь перекуски на вокзал привезти.
Скарлет глянула в його бік і миттєво спалахнула гнівом. Рет спирався спиною об одвірок, іронічно усміхаючись. «Негідник! — розлютилася вона. — Це ти її підмовив. То я “кішка”, так? Я би показала тобі кішку! Видряпала б ті бісики разом із очима». Скарлет кинула швидкий погляд у бік Розмарі. Вона теж із неї сміється? Ні, Розмарі обіймала Еленор Батлер.
— Вечеря, — нагадав Рет, — сюди йде Маніґо, мабуть, покличе до столу.
Скарлет не стільки їла, скільки водила в тарілці виделкою. Обгоріле на сонці обличчя пекло вогнем, а від самовпевненості Розмарі в неї ще й розболілася голова. Ретова сестра на все мала власну думку, висловлювала її вельми голосно і пристрасно кидалася в суперечки. Кузини, до яких вона їздила в Річмонд, — безнадійні дурепи, безапеляційно заявила вона. Їй там ані на крапельку не сподобалося. Вона присягається, ці ідіотки жодної книжки в житті не прочитали — принаймні жодної вартісної книжки.