— Ой, люба, — м'яко дорікнула Еленор і глянула на Рета з німим благанням.
— З двоюрідними вічна морока, Розмарі, — із посмішкою сказав він. — Дозволь, розповім про свою останню зустріч із кузеном Таунсендом Еллінтоном. Бачився із ним нещодавно у Філадельфії, і навіть тиждень потому все мені розпливалося перед очима. Я намагався дивитися йому у вічі, і, звісно, мені запаморочилося в голові.
— Краще хай у голові наморочиться, ніж така смертельна нудьга! — різко перебила його сестра. — Ти уявляєш, як це — сидіти після вечері і слухати, як кузина Міранда читає вголос вальтер-скоттівський «Веверлі»? Оце сентиментальне глупство!
— Мені подобаються романи Вальтера Скотта, мила. Тобі, ніби, також подобалися, — примирливо нагадала Еленор.
Розмарі не захотіла примирення.
— Мамо, я тоді на цьому не розумілася, то було дуже давно.
Скарлет із жалем згадала, як тихо було в домі, коли вони з міс Еленор сиділи після вечері лише удвох. Вочевидь, тепер, коли повернулася Розмирі, про тишу можна забути. За що Рет тільки її любить? Розмарі, схоже, твердо намірилася з ним посваритися.
— Була би я чоловіком, ти б мене відпустив! — кричала вона. — Я прочитала про Рим усі статті містера Генрі Джеймса, та я збожеволію від невігластва, якщо не побачу це місто на класні очі!
— Але ти жінка, люба, — спокійно заперечив Рет. — Де ти, на Бога, дістала журнал «Нейшн»? Тебе повісити можуть за таке ліберальне чтиво.
Скарлет нашорошила вуха і собі долучилася до розмови.
— Може, відпустиш її, Рете? Рим не так уже й далеко. Впевнена, у когось із наших знайомих там точно знайдуться родичі. Навряд чи це далі, ніж Афіни, а у Тарлтонів у Афінах мільйон кузин і кузенів.
Розмарі витріщила на неї очі:
— Що це за Тарлтони і до чого тут Афіни, якщо я хочу в Рим?
Рет кахикнув, ховаючи сміх, і прочистив горло.
— Афіни і Рим — провінційні містечка у Джорджії, Розмарі, — протягнув він. — Може, туди навідаєшся?
Розмарі драматично охопила голову руками, демонструючи повний відчай.
— Повірити не можу власним вухам. Та кому потрібна та Джорджія, Господи? Я хочу до Риму, справжнього Риму, вічного міста. В Італії!
Скарлет спаленіла від сорому. «Як же я не здогадалася, що вона про Італію?»
Вона би і собі сердито скрикнула, але не встигла — хряснули гучно двері, і у світлу їдальню спотикаючись увірвався засапаний Росс.
— Допоможіть, — прохрипів він у раптовій тиші, — за мною женеться варта. Я застрелив янкі, який залазив у спальні.
Вже за секунду Рет опинився поруч і схопив його під руку.
— Шлюп на пристані, ніч сьогодні безмісячна. Корабель поведемо вдвох, здужаєм, — сказав він заспокійливо і владно. Вже з порога Рет обернувся через плече і тихо наказав: — Скажете, я поїхав на плантацію, щойно привіз Розмарі. Росса ви не бачили і нічого не знаєте. Я пришлю звістку.
Еленор без поспіху підвелася з крісла, ніби це звичайний вечір і вона просто встає з-за столу після вечері. Підійшла до Скарлет і обійняла її. Скарлет трусило. Янкі! Вони повісять Росса за те, що застрелив їхнього солдата, і Рета — за те, що помагав Россові утекти. Хай би Росс сам за себе дбав! Як можна покинути жінок у домі самих, беззахисних, якщо зараз тут будуть янкі?
У голосі Еленор звучала сталь, хоча говорила вона м'яко і повільно, як і завжди:
— Я занесу Ретову тарілку і прибори на кухню. Накажу челяді, що відповідати на запитання. Ніщо не має виказати, що Рет із нами вечеряв. Ви з Розмарі переставте все на столі, будь ласка. Накрито має бути на три персони.
— Що ж нам робити, міс Еленор? Сюди йдуть янкі, — Скарлет знала, що не можна панікувати, і зневажала себе за цей страх, але нічого не могла із собою вдіяти.
Вона вже призвичаїлася до думки, що янкі — беззубі і тільки й можуть, що відступати з її шляху, сміх та й годі. Її приголомшило нагадування, що окупаційні війська можуть чинити як заманеться, називаючи це «законом».
— Ми будемо вечеряти, — відказала місіс Батлер. В очах у неї грали смішинки. — Тоді я читатиму вголос — із «Айвенго».
— Невже вам більше нема що робити, крім як погрожувати жінкам? — Розмарі стояла перед капітаном союзної армії руки в боки і гнівно на нього супилася.
— Розмарі, сядь і помовч, — сказала місіс Батлер. — Вибачте, капітане, моя донька повелася грубо.
Офіцера не підкупила примирлива ввічливість Еленор.
— Обшукайте будинок, — наказав він солдатам.